ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ЄПАРХІЯ: КОРОТКИЙ ОГЛЯД ІСТОРІЇ

Розділ І. Галицька єпархія в ХІ – ХІІІ ст.

Історія Христової Церкви на галицьких землях сягає ще зламу VІІІ-ІХ ст. Поширенню християнства сприяло географічне розташування – це перетин важливих торгівельних шляхів, який сприяв активним контактам місцевого купецтва з країнами Сходу та Заходу, передусім із Візантією та південними слов’янами. Не менш важливим фактором було і те, що Прикарпаття в той час знаходилось у складі Великоморавської (Чеської) держави, і першими проповідниками християнства у ІХ-Х ст. тут були учні святих рівноапостольних братів Кирила та Мефодія. Отже, ще до Хрещення Русі 988 року св. рівноапостольним князем Володимиром Великим (980-1015), східно-християнська традиції та греко-слов’янські обряди упродовж декількох століть уже ширились на теренах так званої Червоної Руси. Водночас, чимало істориків висловлюють гіпотезу стосовно заснування чеськими та моравськими місіонерами єпархії з центром у місті Червені на Побужжі, а також стосовно Краківського єпископства “Кирило-Мефодіївського” обряду ще до прийняття поляками латинства.

Землі між Прутом та Дністром у ті часи були заселені племенами білих хорватів і, можливо, тиверцями витісненими з півдня печенігами. Про хорватів як союзників князя Олега згадує преподобний Нестор Літописець, описуючи його похід 907 року на Константинополь. В “Історії” російського дослідника В. М. Татищева (1686-1750), збереглося свідчення про те, що 6500 року від створення світу (за візантійським літочисленням 992 рік після Різдва Христового) “Володимир ходив по Дністру з двома єпископами, навчаючи. Багатьох людей охрестив і побудував у землі Червенській город в ім’я своє Володимир, і звів церкву Пресвятої Богородиці. Залишив тут єпископа Стефана і повернувся з радістю”.

Відомий російський історик ХІХ ст. митрополит Макарій (Булгаков), посилаючись на літописні свідчення стосовно розмов князя Володимира з Київським митрополитом Леонтієм, “щоб поділити землю Руську у спадщину синам своїм і поставити в містах єпископів для звершення благочестя”, висловлював припущення, що і на Червоній Русі могли бути засновані, якщо не самим князем-хрестителем, то його сином Ярославом Мудрим, єпархії Перемишльська і Галицька. Однак, джерельний матеріал не дає змоги встановити дату заснування кафедри у Галичі.

Зростання політичної ролі Галича пов’язане з князюванням Володимирка Володаровича (1124-1153), праправнука Ярослава Мудрого, який, отримавши у спадок Перемишльську землю, скоро заволодів Галичем і Теребовлею. А перенесення в 1141 році княжої столиці до Галича піднесло його політичне і церковне значення. У переліку Галицьких православних єпископів, укладеного уніятським митрополитом Левом Кішкою (1711-1728), першим стоїть ім’я владики Олексія. Думку щодо переведення Перемишльського єпископа до Галича, як нового політичного і релігійного центру, підтримували Ю. Пелеш, А. Петрушевич та інші історики минулого століття. Деякі сучасні історики сприймають критично створення в Галичі єпископської кафедри до 1156-1157 років. Однак, тут не йдеться про створення єпархії, а тільки про утворення єпископської кафедри.

Наступний етап історії Православ’я на галицьких землях пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Руси та формуванням Галицько-Волинської держави. У 1147-1156 роках з благословення Київського митрополита Костянтина була створена нова православна єпархія – Галицька – відокремлена від Володимирської єпархії. Першим її єпископом став владика Косма.

Активні зовнішньо політичні відносин галицько-волинських володарів зумовили появу на теренах Галичини та Волині вже з ХІІІ ст. перших католицьких та вірменських храмів. Водночас підтримувалися контакти з Візантією. У 1164 р. до князя Ярослава Володимировича (Осмомисла) (1153-1187) в Галич приїхав його двоюрідний брат, майбутній візантійський імператор (1183-1185) Андронік Комнін (син доньки руського князя Володимира Ростиславовича – Ірини, одруженої з сином Олексія І Комніна – Ісааком). Візантійський історик Никита Хоніат описав особливо теплий прийом царевича у галицького князя.

Надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність, у тому числі на церковному рівні, розгорнули князі Данило Романович (1264) і Василько (1269). Спроби римо-католицької ієрархії нав’язати унію та “реформувати” православний обряд на латинський лад не були належно сприйняті князівсько-боярською верхівкою та духовенством. Натомість можливість політичного союзу для боротьби з татарами у 40-х – на початку 50-х років розглядалася цілком позитивно. Але відсутність належного сприяння з боку папи спричинила швидке охолодження взаємин галицьких правителів із Заходом.

Папські булли та фрагменти листування, що збереглися, вказують виключно на активність передусім папських послів (Плано Карпіні) у намаганні забезпечити собі вплив на руських землях. Водночас барвисто розписана в греко-католицькій історіографії гіпотеза про можливість укладення унії між Римом і Православною Церквою у Галицько-Волинській державі, а також про, ніби-то, “постійні” контакти з Апостольським престолом ще від часів князя Романа Мстиславича (1199-1205), не знаходять документального підтвердження.

Щодо королівському титулу отриманого князем Данилом від папи 1253 року, то він, як і його наступники, не надавав цьому особливого значення. На сьогодні немає ні одного документа, який би засвідчив правдивість коронації кн. Данила. Зокрема польський історик ХV ст. Ян Длугош у своїй “Хроніці” вказує на відмову князя Данила Романовича “від послуху Римській Церкві”, – він “навіть папського легата відправив без належних почестей”. Після цього папа Олександр ІV, 13 лютого 1257 року, надіслав Данилові листа, в якому докоряв за невизнання католицизму.

Водночас на теренах Галицької єпархії культурні та церковні традиції зберігають відкритість та належну християнську толерантність стосовно інших релігій та обрядів.

Роль Церкви в житті давньоруської держави відігравала надзвичайно важливе значення. Князі укріплювали єпархії, опікувалися Церквою, щедро фондуючи пожертви на храми та монастирі. Літописець свідчить, що князь Ярослав Осмомисл (1153-1187), відчуваючи наближення смерті, “скликав мужів своїх і всю галицьку землю; позвав він також і православне духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих”. Славний князь, оспіваний на сторінках “Слова о полку Ігоревім”, перед тим, як стати перед Лицем Творця, просив у всіх: “Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!”. І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим”.

Розділ ІІ. Галицька митрополія

У 1303 р., завдяки дипломатичним заходам галицько-волинського князя Юрія І Львовича (1301-1308), святіший патріарх Афанасій Галицьку кафедру “підвищив до митрополії”. До її складу увійшли Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. Першим галицьким митрополитом був владика Нифонт.

Після його смерті 1305 р. кандидатом на Галицький престол став ігумен Ратненського монастиря іконописець Петро. Цього ж року помер Київський митрополит Максим (той, що переніс митрополичу резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі). Тому, до Константинополя поїхали два кандидати на митрополичі кафедри: ігумен Петро та ігумен Геронтій, кандидат Тверського князя Михайла Ярославича.

За переданням, на шляху до Константинополя обох кандидатів супроводжувала чудесна опіка Пресвятої Богородиці. Ігумен Геронтій на морі потрапив у шторм, під час якого корабель ледь що не затонув. А вночі він мав видіння: Пресвята Богородиця з ікони, яку він віз із собою, промовила: “Даремно стараєшся, старче, не зійде на тебе святительський сан, якого так домагаєшся. Петро, ігумен Ратненський, який Мене написав, служитель Сина Мого і Бога, буде зведений на святительський престол!” Ігумен Петро добрався до Константинополя без будь-яких перешкод.

Константинопольський Патріарх, щоб не загострювати відносин з руськими князями, пішов на деякий компроміс. Спочатку було хіротонізовано кандидата на Галицьку митрополію, а згодом на Київську. За житійним переданням, владика Петро до переїзду на землі Північно-Східної Руси деякий час старанно звершував душпастирське служіння в Галицькій митрополії.

Відомі імена двох наступних Галицьких митрополитів. Ними були митрополит Гавриїл і митрополит Феодор. У 1347 році Галицька митрополія була ліквідована з підпорядкуванням всіх єпархій Київському митрополиту.

Питання про відновлення православної митрополії з центром у Галичі піднімав польський король Казимир ІІІ (1333-1370) після включення українських земель до складу Королівства Польського. Намагаючись запобігти політичним і духовним впливам з боку сусіднього Великого князівства Литовського, до складу якого входила значна частина Київської митрополії, король вважав за краще забезпечити церковно-адміністративну незалежність православного населення Галицьких та Подільських земель. У 1370 році він звернувся до Константинопольського Патріарха Філофея з проханням відновити митрополію та висвятити українського єпископа Антонія. При цьому король застерігав: “А коли не буде ласки Божої і Вашого благословення для цього чоловіка, тоді не нарікайте на нас, якщо настане потреба хрестити русинів у латинську віру через відсутність митрополита на Руси. Бо не може край залишитися без закону”. У травні 1371 року із Константинополя було надано згоду на висвячення митрополита.

Після владики Антонія (+бл. 1391 р.), єпархією деякий час управляв Луцький єпископ Іоан. Не отримавши затвердження Патріарха, він, підтримуваний королем Владиславом ІІ Ягайлом, залишався на митрополичій кафедрі до 1404 року.

У другій половині ХІV ст. на початку ХV ст. канонічну юрисдикцію Галицького митрополита визнавала Молдавська Церква. У 1371 та 1376 роках митрополит Антоній рукоположив молдавських єпископів Йосифа та Мелетія.

Розділ ІІІ. Галицько-львівські православні намісники

На початку XV ст. всі адміністративні справи в Галицькій єпархії вирішував намісник, який призначався з благословення Київського митрополита. Першим Крилоським намісником був Ігнатій Крехович. Безпосередній вплив на призначення намісника мала королівська влада в особі місцевого старости.

Місцеві архієреї могли розпоряджатися тільки тими церквами і монастирями, які належали до їхніх кафедр. А на приватних та королівських землях церкви і монастирі були в підпорядкуванні шляхти, короля чи його старост. Відсутність постійного архіпастирського нагляду і належного духовного окормлення пастви спричинило значну дезорганізацію церковного життя.

У ХV ст. була спроба призначити на Галицьку кафедру уніятського єпископа. Київський митрополит Ісидор, прийнявши в 1439 році унію, по дорозі з Флорентійського Собору в 1440 році відвідав Львів, в якому русини(українці) не впустили його до своїх Храмів і де, за словами хроніста Бартоломея Зіморовича, він змушений був служити літургію в латинському кафедральному соборі, “на що русини(українці) дивилися скоса”.

15 вересня 1475 року польський король Казимир ІV Ягеллончик окремою грамотою передав монастир у Перегінську з довколишніми селами у підпорядкування галицького намісника Андрія Свистельницького. Згодом монастир був переданий Жидачівському старості Збожному, а відтак його було продано Мацею Гембіцькому з Куропатник за сто гривен.

Боротьба українського міщанства за відновлення кафедри тривала довго. Нових форм протистояння набуло на початку ХVІ ст. через намагання Львівського католицького Архиєпископа Бернарда Вільчка (1505-1540), підпорядкувати своєму впливу православне населення.

Тому митрополит Київський Йосиф ІІ (Солтан) (1507-1522), наголошуючи на своїй духовній владі над усіма українськими землями, з вересня 1509 року почав титулуватися “Митрополитом Київським і Галицьким і всієї Руси”. Однак митрополит не обмежився зміною титулу. Після Віленського Собору (1509) він доручив Холмському єпископові Філарету (1508-1533) провести візитацію Галицької єпархії. Але під час проведення візитацій православних парафій на теренах намісництва 1510-1511 років владика Філарет за наказом католицького Архиєпископа Бернарда Вільчка був заарештований. Звільнено його було тільки після особистого втручання польського короля Сигізмунда І Старого (1506-1548).

Розділ IV. Заснування Львівської, Галицької і Кам’янецької кафедр

Макарій Тучапський, львівський міщанин, активний громадський діяч, а згодом єпископ Галицький, Львівський і Кам’янецький – це одна з неординарних особистостей церковної історії Галичини. З його іменем пов’язане становлення Львівської православної єпархії і впорядкування українського церковного життя після тривалої кризи.

Після довгих домагань української православної громадськості на противагу домаганням католицького Архиєпископа Бернарда Вільчка 23 жовтня 1539 року із королівської канцелярії вийшов один із найважливіших для православних документ. Щоб задовільнити вірних “грецької віри”, у їхніх духовних потребах, а також задля кращого управління церквами та церковним майном, король надав намісникові Макарію Тучапському права Єпископа. Під юрисдикцію новопризначеного владики переходили всі терени колишньої митрополії – “земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам’янецьким, Теребовлянським, усі церкви, монастирі та духовенство”.

22 лютого 1540 року відбулася хіротонія Макарія Тучапського на Єпископа. Тоді ж владика Макарій (Тучапський) підписав присяжну грамоту, якою визнавав себе “дворним єпископом з рамена Митрополита”, зобов’язавшись не відновлювати і не створювати нову Галицьку митрополію; антимінси ж для храмів підписувати від імені Київського митрополита.

Для належного матеріального забезпечення єпархії єпископ Макарій намагався повернути церкві давні земельні володіння. Так було викуплено у спадкоємців шляхтича Мацея Гембіцького за сто гривень Перегінський монастир з його майном.

Після смерті владики Макарія, шляхтич Марко Балабан (у чернецтві Арсеній) 13 грудня 1548 року отримав королівську згоду на призначення його Львівським єпископом. Він продовжив заходи, спрямовані на утвердження матеріального забезпечення єпархії. У 1566 році король Сигізмунд ІІ Август підтвердив угоду владики Арсенія з сином о. Григорієм про передання в майбутньому єпархії йому. Однак після смерті єпископа, 16 червня 1569 року, король номінував на Львівську Кафедру Івана Лопатку-Осталовського (у чернецтві Іону), рекомендованого католицьким Архиєпископом Станіславом Сломовським (1565-1575).

Єпископ Іона переїхав до Львова, а Григорій Балабан (у чернецтві Гедеон), отримавши від короля грамоту із наданням прав володіння єпархіальним майном та підтримку від Митрополита, змушений був залишитись у давній Галицькій резиденції – Крилосі. До Львова він зміг переїхати після смерті Іони, в 1576 році.

З іменем владики Гедеона пов’язаний особливий період в історії Православ’я в Галичині: перші патріарші візити, боротьба проти втручань латинської ієрархії у церковні справи, суперечки стосовно впровадження григоріанського календаря, конфлікти з братством, проблема церковної унії.

Розділ V. Перший православний єпископ Івано-Франківської єпархії

З 1785 року після закриття Манявського монастиря і насильного приєднання православних до унії, на Галичині діяли поодинокі православні Храми і тільки з другої половини двадцятого століття православ’я почало відновлюватись. Станом на 1 січня 1946 року в Галичині, що входила до складу УРСР, діяла тільки одна православна єпархія – Львівсько-Тернопільська, яка була утворена в 1941 році. В обов’язки єпископа Макарія (Оксіюка), якого було висвячено в квітні 1945 року, входило також адміністрування та духовна опіка над парафіями Станіславської та Дрогобицької областей. Розуміючи потребу в нових православних єпархіях на цій території, Святіший Патріарх Московський і всія Руси Олексій (Сіманський) дав благословення на створення двох нових православних єпархій: Станіславсько-Коломийської та Дрогобицько-Самбірської. На початку 1946 року з Православною Церквою було возз’єднано перших уніатських священиків з Галичини, які остаточно порвали з Римом і повернулися до своєї прадідівської православної Церкви. Це були члени Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-католицької Церкви із Руською Православною Церквою: о. д. Гавриїл Костельник, о. Антоній Пельвецький, о. Михаїл Мельник, о. Євген Юрик, о. Йосиф Мартинович, о. Тимофій Марко, о. Іван Крук, о. Василій Дрелих, о. Мирон Крутяк, о. Костянтин Добрянський, о. Роман Дорик – (представник Станіславської єпархії, декан Лисецького благочиння), о. Юрій Ванчицький, о. Микита Павлюсюк. Чин возз’єднання відбувся 20 лютого в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, де вони вперше відслужили спільну Божественну Літургію у Воздвиженській церкві. Після служби, отців Антонія Пельвецького і Михаїла Мельника було пострижено в ченці із збереженням імен. На всеношній 23 лютого у кафедральному Свято-Володимирському соборі відбулося їх наречення у єпископи. В неділю 24 лютого, ієромонаха Антонія (Пельвецького) було висвячено на єпископа Станіславського і Коломийського. Хіротонію очолив митрополит Київський Іоан (Соколов), у співслужінні єпископа Львівського і Тернопільського Макарія (Оксіюка), єпископа Мукачівсько-Ужгородського Нестора (Сидорука), єпископа Волинського і Рівенського Варлама (Борисовича). Наступного дня у цьому ж соборі було висвячено на єпископа Самбірського і Дрогобицького ієромонаха Михаїла (Мельника). Патріарх Алексій дав благословення на висвяту цих священиків у створені єпархії і сам призначив дату хіротонії. Акт офіційного возз’єднання членів Ініціативної групи і висвята священиків, вихідців з уніатства, надав поштовху для подальшого розвитку Православної Церкви на Галичині в цілому і на Івано-Франківщині зокрема.

Ще до свого офіційного приєднання до православ’я, керівники Ініціативної групи проводили роботу по підготовці до скликання Об’єднавчого собору всього уніатського духовенства.

Собор було відкрито 8 березня 1946 року у Свято-Юріївському соборі міста Львова. Його делегатами стали два єпископи: Антоній (Пельвецький), Михаїл (Мельник), 214 священиків, благочинних з трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян. Делегати Собору виявили волю 997 із 1270 священиків усієї Греко-Католицької Церкви західних областей України.

На Соборі головував о. д. Гавриїл Костельник, який і проголосив рішення про скасування Берестейської унії 1596 року та про повернення до Православ’я. Другий день роботи Собору 9 березня був присвячений церковно-канонічному оформленню рішень по возз’єднанню з Православною Церквою. Цього ж дня було здійснено чин приєднання 216 отців делегатів Собору до Православної Церкви. Серед них було 47 представників Станіславської єпархії, 32 з яких – благочинні. Чин возз’єднання звершив преосвященнійший Макарій (Оксіюк), підчас Божественної Літургії йому співслужили єпископ Нестор (Сидорук), єпископ Антоній (Пельвецький) і єпископ Михаїл (Мельник). Всі учасники Собору посповідались і приступили до Святого Причастя. Собор завершив свою діяльність урочистою Літургією 10 березня в Неділю Торжества Православ’я.

Необхідно зауважити, що до цього часу серед істориків немає одностайності стосовно канонічності постанов Львівського Об’єднавчого Собору 1946 року. Безперечно, це питання потребує окремого детального дослідження як з боку істориків, так і церковних каноністів.

Все ж, незважаючи на це, з часу Львівського Об’єднавчого Собору 1946 року новоутворена Станіславсько-Коломийська Православна єпархія оформлюється канонічно і в повній мірі починає розвиватися.

Відповідно до кордонів області, від новоствореної Станіславсько-Коломийської єпархії на сході відпали Чортківське, Гусятинське і Скалатське благочиння, які увійшли до складу Львівсько-Тернопільської єпархії, а на заході приєдналися: Калуське, Рогатинське, Болехівське і Галицьке благочиння, які входили до складу Львівської уніатської єпархії.

Нелегка праця по розбудові єпархії лягла на плечі першого православного єпископа Антонія (Пельвецького). Про труднощі, які стануть на його шляху, владика Антоній знав і ще в своєму першому архіпастирському слові після хіротонії в Києві, звертаючись до Екзарха Іоана відмітив, що хоча і тяжким, але в той же час великим і радісним є архіпастирське служіння, тим більш важкою буде праця в той час, коли вороги Православ’я будуть захищати свої втрачені позиції.

Із перших днів свого святительства єпископ Антоній розпочинає активну працю по налагодженню єпархіального життя. Цей невтомний працівник виноградника Христового, незважаючи на стан здоров’я, починає місіонерську діяльність, об’їздить парафії з пастирською візитацією. Так, 16 серпня того ж року, преосвященнійший Антоній прибув до Коломиї, де в церкві відправляє Божественну Літургію у співслужінні 10-х священиків у переповненому народом храмі.

19 вересня він прибув до Снятина, де 5000 віруючих вітали свого Владику. Зі словом до єпископа Антонія звернувся о. Йосиф Савраш, настоятель церкви. У Богослужінні брали участь 14 священиків зі Снятинського благочиння.

Храмове свято Кафедрального собору міста Станіслава. Такого зібрання віруючого люду Собор не бачив давно. Святкове Богослужіння очолив єпископ Антоній (Пельвецький), якому співслужили 15 священиків. До Святого Причастя приступило 956 вірних.

Владика сам, в силу своїх можливостей, намагався побувати на кожній парафії, але велика їх кількість приводила до того, що візитація розтягнулася на роки.

21 вересня, храмове свято у селищі Делятині. Всеношну і Божественну Літургію Владика Антоній служив із 12 священиками. Настоятель о. Любомир Головацький, Яремчанський благочинний, виголосив подяку владиці Антонію. До Святого Причастя приступило 856 вірних.

27 вересня Храмове свято у Хресто-Воздвиженській церкві м. Надвірна. Єпископу Антонію на Богослужінні співслужило 8 священиків.До святого причастя приступило 986 прихожан. Це були перші кроки православної ієрархії на теренах Станіславської єпархії, яка з кожним роком зміцнювалась і ставала духовним оплотом для своїх вірних.

Приймаючи до уваги наполегливу працю спрямовану на утвердження Православ’я у Станіславсько-Коломийській єпархії, єпископ Антоній (Пельвецький), згідно рішення Святішого Синоду РПЦ, від жовтня 1954 року був возведений в сан Архиєпископа.

Необхідно відзначити, що на перешкоді енергійним заходам владики Антонія (Пельвецького) у розбудові єпархії, все частіше ставала діяльність радянської влади, спрямована на поступову ліквідацію Церкви. Лояльність влади до Православної Церкви, яка була відчутна наприкінці сорокових років, поступово переросла в наступ. Щоб взяти контроль над діяльністю церкви в Станіславській області, з початком возз’єднавчого процесу УГКЦ і РПЦ, при Станіславському облвиконкомі було створено апарат уповноваженого РСРПЦ, який очолив А. Бельков. За директивою РНК СРСР В. Молотова, від 25 березня 1945 року, забезпечувались всі умови для діяльності уповноваженого на місцях. В архівах уповноваженого по Станіславській області в 1947 році була заведена справа на єпископа Антонія (Пельвецького), відповідно, ідентичні справи були заведені в республіканського і союзного уповноваженого РСРПЦ.

Такі ж самі справи були заведені на деяких священнослужителів єпархії, які були більш активні і дієві в своєму пастирському служінні, за що переводились на мало чисельні і віддалені парафії. Щоб обмежити вплив Церкви на маси, “служителям” не дозволялися виїзди за межі своєї громади, скликати загальні збори віруючих, проводити богослужіння під відкритим небом. Заборонялось також запрошувати духовенство з інших парафій, для проведення соборних служб на храмові свята. За вказівками уповноваженого, в органах міліції не приписувались священики на постійне місце проживання в певному населеному пункті, де “небажане їх перебування”.

Ще одним ударом по “церковниках” в Станіславській області з боку влади було обкладання податками фінвідділом священиків, починаючи з 1949 року. Обкладена непосильними податками Церква в Станіславській єпархії економічно ослабла. Малий бюджет парафій приводив до аварійного стану храмів, що у свою чергу ставало вагомою підставою для їх закриття. Також спеціально були завищені ціни на електроенергію для релігійних громад.

В цей час державною владою згідно Декрету 1918 року йде націоналізація парафіяльних будинків і позбавлення священиків землі, як основного доходу на їх прожиття.

В неділю, 3 лютого 1957 року, на 61 році життя у м. Станіславові помер Архиєпископ Антоній (Пельвецький). Відійшов у вічність перший православний єпископ Станіславської єпархії, який був біля основ відродження Православ’я в цьому регіоні, яке більше двісті років було гнане і переслідуване.

Розділ VI. Івано-Франківська єпархія у 1957 – 1988 рр.

Після смерті архиєп. Антонія (Пельвецького), осиротіла Станіславсько-Коломийська єпархія потребувала якнайскорішого вирішення питання правонаступника покійного Владики Антонія. Так промислом Божим до архіпастирського служіння на Станіславську кафедру було покликано протоієрея Йосифа Савраша, настоятеля Св. Михайлівського храму м. Снятина, благочинного Снятинського району. Згідно рішення Священного Синоду РПЦ від 17 червня 1957 року осиротілу Станіславсько-Коломийську єпархію, після постригу та єпископської хіротонії, мав очолити саме о. Йосиф Савраш. В Печерському храмі Києво-Печерської Лаври 2 серпня цього ж року, прот. Йосиф прийняв чернецтво з іменем на честь преподобного Йосифа Печерського, а 4 серпня у Св. Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася його єпископська хіротонія. Вступивши на кафедру, єп. Йосиф з великим ентузіазмом взявся до вирішення усіх поточних справ. Владика всеціло віддав себе справі свого попередника архієп. Антонія, по розбудові єпархії.

На час архіпастирського служіння Владики Йосифа припав чи не найважливіший період життя Православної Церкви як в Радянському Союзі в цілому, так і Станіславсько-Коломийської єпархії зокрема. Незважаючи ні на які перешкоди, преосвященнійший єп. Йосиф проводить візитацію парафій своєї єпархії, де проводить місіонерську роботу. Так, за 1959 рік єп. Йосиф 12 разів виїжджав на Престольні свята в різні храми міст і сіл єпархії, де звершував Богослужіння і обов’язково виголошував проповіді.

Раз на рік відбувався з’їзд отців Благочинних.

З благословення Владики Йосифа було утворено Місіонерський комітет.

В той же час велася робота місцевого уповноваженого по стриманню діяльності єп. Йосифа. Так у своєму листі до республіканського уповноваженого, уповноважений по Станіславській області Бібік П. зазначив: “Також проводиться робота по стриманню діяльності єпископа Йосифа, який би не активізував діяльність духовенства і Церкви. Під різними причинами йому не рекомендувалося виїжджати на парафії, а також зменшити кількість архієрейських служб в соборі та інших церквах. Все це зменшує активність духовенства та віруючих”.

Владика не дивлячись ні на що продовжував свою архіпастирську діяльність, виїжджаючи на парафії, проводячи Богослужіння в кафедральному соборі як звичайно. В 1965 році Предстоятель РПЦ Патріарх Олексій (Сіманський) високо оцінив святительську працю Владики Йосифа. Згідно Постанови Священного Синоду від 5 лютого 1965 року єпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Савраш) був возведений в сан Архиєпископа.

Всі подальші роки Владика Йосиф проводив своє архіпастирське служіння, не жаліючи сил та здоров’я. За свою діяльність архієп. Йосиф неодноразово мав розмову з місцевими уповноваженими, які всякими методами намагалися зменшити вплив “церковників” на людей. Так, в характеристиці на Архиєпископа Йосифа (Савраша), уповноважений по Івано-Франківській області Ліченко В. написав: “З архівних матеріалів преси відомо, що Йосиф Савраш, в свій час надавав послуги українським націоналістам. Наприклад, в статті газети “Українське слово № 8 від 1934 року, під заголовком “Їх пам’ять не забутня”, повідомлялось, про посвячення могили на честь загибелі борців за волю України. В числі інших, виступив і Йосиф, який сказав промову націоналістичного характеру. В цій статті Йосиф характеризувався як “Справедливий український священик, який відчуває біль і велич української нації”. В розмові архієп. Йосифа з уповноваженим В. Ліченком, яка відбулася 26 жовтня 1981 року, уповноважений зазначив: “Йосиф Михайлович, ваша діяльність в нашій області не заслуговує на позитивну характеристику, я хочу щоб ви це знали”. Звичайно, що “позитивної” характеристики Владика Йосиф не міг заслужити у безбожної влади, будучи добрим пастирем увіреної йому пастви.

Наприкінці 1981 року Владика Йосиф здійснив візитацію по парафіях єпархії. В листопаді відвідав Рогатинське і Тлумацьке благочиння. В грудні – Снятинське благочиння. На початку 1982 року Архиєпископа Йосифа за рішенням Священного Синоду було відправлено за штат на покій. Великих зусиль приклав до цієї справи Апарат уповноваженого. Видно, що у Владики Йосифа не було ніяких заслуг перед владою, щоб бути на кафедрі до смерті.

Рішенням Святійшого Патріарха Пімена і Священного Синоду від 12 жовтня 1982 року на Івано-Франківсько-Коломийську єпархію призначено Архиєпископа Уманського Макарія (Свистуна). Молодий і енергійний Владика Макарій з перших днів перебування на новій кафедрі поринув у працю.

Владика Макарій своїми манерами, способом спілкування, своєю культурою і в той же час простотою зачарував усіх, від парафіян і священиків до людей часом далеких від церкви.

В неділю, 21 жовтня 1982 р., архієп. Макарій відслужив свою першу Божественну Літургію в Кафедральному соборі м.Івано-Франківська. На відправу зібралася велика кількість віруючих не тільки з обласного центру, але й з навколишніх сіл. Після Літургії Владика виголосив змістовну проповідь.

Все подальше архіпастирське служіння архієп. Макарій на Івано-Франківській кафедрі провадив з великою відповідальністю. Кожний місяць Владика виїжджав з візитаціями парафій того чи іншого благочиння, велику увагу звертав на рівень знань духовенства, сам виголошував змістовні проповіді, привчаючи до цього і священиків.

На час архієрейського служіння владики Макарія в Івано-Франківській єпархії припала велична дата святкування 1000–ліття Хрещення Руси-України.

На ювілейному Соборі з нагоди цієї дати, який відбувся в Москві 6-9 червня 1988 року, з Івано-Франківської єпархії були присутні два делегати: архієп. Макарій (Свистун) та прот. Димитрій Садов’як.

Святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України в Івано-Франківській єпархії розпочалося 7 липня в кафедральному соборі з архієрейської Божественної Літургії, у співслужінні всіх оо. Благочинних, і за присутністю священиків єпархії, при великому зібранні віруючих. Святкування продовжувалось по всіх парафіях єпархії до кінця року. Владика Макарій відвідав усі благочиння, де його зустрічала велика кількість вірних.

На 1 січня 1981 року на реєстрації стояло 355 релігійних громад.

Станом на 1 січня 1982 року в області стояло на реєстрації 352 релігійні громади.

В 1984 році у зв’язку з підготовкою Єпархіального управління до святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України, облвиконкомом і апаратом уповноваженого Ради, були розроблені заходи по недопущенню відкриття храмів. З метою ліквідації зібрань віруючих для моління в недіючих церквах і написання заяв про їх відкриття, у зв’язку з наближенням ювілею, в області за 1982-1983 рр. та 10 місяців 1984 року знесено 120 храмів, знято з реєстрації 14 релігійних громад. Віруючі в діючих храмах проводили підготовчі роботи до святкування ювілею. Розпочались ремонти храмів як в середині так і з зовні. Цього ж року була розпочата реставрація кафедрального собору, на яку виділено було значну суму з єпархіального управління.

Станом на 1 січня 1987 року по області стояло на реєстрації 334 церкви, фактично з них діяло 330.

Розділ VII. Сучасний стан Івано-Франківської єпархії

Бурхливі події кінця 1989 року пов’язані з процесом демократизації суспільства і з виходом на політичну арену нових сил, які привели до жахливих міжрелігійних протистоянь на протязі восьми років. Православна Церква в незалежній Україні на Галичині стала гнаною.

Першим єпископом УАПЦ на Івано-Франківщині стає настоятель кафедрального собору о. Стефан Абрамчук. В 1993-1996рр. Єпархія нараховувала до 395 парафій та більше 400 священників. В 1993 року Івано-Франківська єпархія ввійшла до складу УПЦ Київського Патріархату.

У 1995 році владика Андрій (Абрамчук) з невеликою кількістю священиків і громад вийшов із УПЦ КП. В жовтні 1997 року рішенням Священного Синоду на Івано-Франківську єпархію було призначено єпископа Іоасафа. Цього ж року в Івано-Франківській області з ініціативи духовенства, а також з умов, які продиктував час, була утворена ще одна адміністративно-церковна одиниця – Коломийсько-Косівська єпархія. Цю нову кафедру очолив єпископ Іоан (Бойчук).

Після розподілу парафій та благочинь до складу Івано-Франківської єпархії увійшли благочиння: Богородчанське, Тлумацьке, Городенківське, Долинське, Рожнятівське, Тисменецьке, Калуське, Галицьке, Рогатинське, Снятинське.

В 1998 році, з 11 по 16 червня, з архіпастирським візитом в Івано-Франківській єпархії перебував Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет. В сані Патріарха це його перші відвідини і знайомство із церковним життям православних парафій. Після зустрічі 16 червня з головою Івано-Франківської облдержадміністрації Михайлом Вишиванюком, Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відбув до Києва.

Другий приїзд Його Святості Святійшого Патріарха Філарета до Івано-Франківської єпархії відбувся з 11 по 14 липня 2000 року.

В день Святих апостолів Петра і Павла, Патріарх Філарет у співслужінні єпископа Івано-Франківського і Галицького Іосафа та єпископа Коломийського та Косівського Іоана, відслужив Святу Літургію в Свято-Троїцькому кафедральному соборі м. Івано-Франківська. Наступного дня Його Святість Патріарх Філарет, у співлужінні преосвященних владик, та благочинних обох Єпархій відслужив Божественну Літургію у відродженому Манявському скиті.

Третій приїзд Святішого Владики, Патріарха Українського народу Філарета відбувся на Свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, 26 вересня 2003 року. При багатотисячній кількості віруючих Святіший Отець відслужив Божественну Літургію в Соборі Манявського монастиря.

Сьогодні Єпархія, як і вся наша Церква, живе своїм життям, в якому основним завданням стоїть заповідь Господа Нашого Ісуса Христа: “Отже ідіть навчайте всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Навчаючи їх дотримуватись всього, що Я заповідав вам і ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку Амінь.” (Мф. 28.19-20).