Сьогодні Церква згадує апостола Єрма — мужа апостольського віку, чиє ім’я губиться в самій глибині церковної історії, біля її витоків.
Це той Єрм, якого апостол Павло вітає наприкінці Послання до Римлян:
«Вітайте Асинкрита, Флегонта, Єрма…» (Рим. 16:14).
Лише ім’я в переліку — без подвигів, без чудес, без гучних слів. Один із багатьох, кого Павло знав особисто й любив. Згодом Єрм став єпископом і потрудився в благовісті, а церковна традиція пов’язує з його іменем один із найдавніших християнських творів — «Пастир» — книгу про покаяння, чистоту серця й невпинне навернення до Бога.
Ми звикли до святих із яскравими житіями — мучеників, чудотворців, великих учителів. А Єрм — це майже ім’я в списку. І саме в цьому глибокий урок: Церква стоїть не лише на велетнях, а на тисячах вірних, чиїх імен ми не знаємо. На тих, хто просто був поруч з апостолами, хто тримав віру, передавав її далі — і зник із хронік, лишившись у Божій пам’яті. Бог не забуває нікого, навіть тих, кого забула історія.
Це особливо близько нам сьогодні. У зведеннях ми чуємо цифри — скільки загинуло, скільки поранено. Але за кожною цифрою — ім’я. Чийсь син, чоловік, друг. Як Павло не написав «вітайте всіх там», а назвав поіменно — Асинкрита, Флегонта, Єрма, — так і ми покликані пам’ятати не «втрати», а людей. По іменах. Бо в Бога немає безликого натовпу — є особистості, кожна з яких безцінна.
Твір, пов’язаний з ім’ям Єрма, — про те, що падіння не є вироком, що Бог дає покаяння й нове начало навіть тим, хто оступився після хрещення. Це слово надії для кожного, хто думає, що вже все зіпсував, що для нього запізно. Поки людина дихає — двері покаяння відчинені. Це і є серце Євангелія: не безвихідь, а завжди можливість почати спочатку.
Не обов’язково бути великим, щоб бути святим. Достатньо бути вірним там, де ти є — тихо, непомітно, чесно. Більшість із нас не потрапить у жодні хроніки. Але Єрм нагадує: Бог записує тих, кого не записує світ. І жодне добро, зроблене в безвісті, не пропадає в Нього.
