У II столітті, за царювання імператора Адріана (117-138 рр.), у Римі жила благочестива вдова Софія (ім’я Софія означає “премудрість”). У неї були три доньки, які носили імена головних християнських чеснот: Віра, Надія та Любов. Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховала дочок у любові до Бога, навчаючи не прив’язуватися до земних благ.
Чутка про приналежність до християнства цього сімейства дійшла до імператора, і він побажав особисто побачити трьох сестер і матір, яка їх виховала. Усі четверо постали перед імператором і безбоязно сповідували віру в Христа, Воскреслого з мертвих, Який дарує вічне життя всім, хто вірить у Нього.
Здивований сміливістю юних християнок, імператор відіслав їх до однієї язичниці, якій наказав переконати їх зректися віри. Однак усі доводи та красномовство язичницької наставниці виявилися марними, і полум’янілі вірою сестри християнки не змінили своїх переконань. Тоді їх знову привели до імператора Адріана, і він став наполегливо вимагати, щоб вони принесли жертву язичницьким богам. Але дівчата з обуренням відкинули його наказ.
Тоді розгніваний Адріан велів піддати дітей різним тортурам. Кати почали з Віри. Вони на очах у матері та сестер стали нещадно бити її, відриваючи частини від її тіла. Потім вони поклали її на розпечену залізну решітку. Силою Божою вогонь не заподіяв жодної шкоди тілу святої мучениці. Збожеволілий від жорстокості Адріан не збагнув чуда Божого та велів кинути отроковицю в казан із киплячою смолою. Але з волі Господньої казан охолонув і не заподіяв сповідниці жодної шкоди. Тоді її присудили до усічення мечем.
Молодші сестри Надія та Любов, натхнені мужністю старшої сестри, зазнали подібних до неї мук. Вогонь не заподіяв їм шкоди, тоді їм відсікли мечем голову.
Святу Софію не піддали тілесним мукам, але прирекли її на ще сильніші душевні муки від розлуки із замученими дітьми. Страдниця поховала чесні останки своїх дочок і два дні не відходила від їхньої могили. На третій день Господь послав їй тиху кончину та прийняв її багатостраждальну душу в Небесну Обитель.
Постраждали вони близько 137 року. Старшій, Вірі, тоді було 12 років, другій, Надії, – 10, а молодшій, Любові, – лише 9 років. Залишивши тілесно цей світ вони через незламну віру, непереможну надію, жертовну любов і правдиву мудрість здобули життя вічне та вінці небесної слави. Хоча ганьбив їх цар земний, але Цар Небесний прославив їх, а Церква довіку вшановує як зразок чеснот.
Від віри народжуються стримання, простота, від простоти – чистота, а від чистоти – смирення та любов. Так само надія народжується з твердої віри, а звідси людина вже не турбується про своє життя або смерть, але все своє піклування покладає на Бога. А любов є більшою за віру та надію, вона є стовпом усіх добрих справ. Мудрість, яка перемагає страх завжди переходить в любов, а любов народжує міцну віру та робить непохитною надію.
Так три дівчинки та їхня мати показали, що для людей, укріплених благодаттю Святого Духа, нестача тілесних сил анітрохи не слугує перешкодою до прояву сил духу та мужності. Тож нехай через заступництво святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії Господь дарує всім нам мудрість та зміцнює в наших серцях щиру віру, надію та любов.
