Звичайна благочестива родина. Звичайна дівчинка на ім’я Муза — десь років десяти-дванадцяти. Нічого зовнішньо особливого.
Але одного ночі їй з’явилась Пресвята Богородиця — в оточенні інших дівчат-однолітків, чистих і світлих. Богородиця запитала Музу: «Чи хочеш бути з нами?». Дівчинка відповіла — так. «Тоді залиш дитячі забавки. Припини сміятись без причини та пустувати. Будь серйозною та стриманою. Через тридцять днів — прийду за тобою».
Муза прокинулась — і змінилась. Повністю. Одразу. Рідні дивувались: куди поділась безтурботна дитина? Муза стала зібраною, тихою, молитовною. Жодних дитячих капризів. Жодної пустощів. Вона знала щось, чого не знали інші. Вона знала — скільки їй залишилось.
Рівно через тридцять днів — вона тихо занедужала. І так само тихо відійшла до Господа. З усмішкою.
Муза — не аскет із десятиліттями подвигів. Не мученик із катуваннями. Не єпископ із Богословськими трактатами. Вона просто — дівчинка, яка повірила та змінилась. І цього виявилось достатньо.
Ми часто думаємо: щоб бути святим — потрібне щось велике. Роки молитви. Особливий подвиг. Надзвичайні обставини. Муза відповідає: ні. Потрібна одна річ — почути та відповісти.
Вона почула: «залиш дрібне — і прийди до Мене». І залишила. Без довгих роздумів. Без торгів. Без «дай мені ще трохи часу». Просто — почула та відповіла.
Сьогодні в Україні є тисячі дітей, які живуть у тіні смерті. Які знають, що завтра може не бути. Які дорослішають швидше ніж повинні. Свята Муза — їхня заступниця. Та, що сама була дитиною — і сама знала, що таке стояти на порозі вічності без страху.
Чистота серця — це не відсутність гріха. Це присутність Бога. Муза це мала. І Богородиця прийшла за нею особисто.
