Він прийшов до Києво-Печерської Лаври молодим. Став учнем самого Феодосія Печерського — одного з найбільших святих Київської Русі. Лавра тоді була справжньою духовною академією — звідти виходили єпископи, місіонери, книжники.
Ісая ріс у цій школі. Молився. Постив. Слухав. Вчився тієї тихої мудрості, яку не викладають у книгах — а передають від серця до серця.
А потім — його поставили єпископом Ростовським. І тут починається справжня історія. Ростов — це не Київ. Це далека північ. Люди там прийняли хрещення — але серцем залишались язичниками. Вони ходили до церкви — і тут же йшли до священних гаїв, приносили жертви старим богам, шанували ідолів.
Двовір’я. Найважча форма духовної темряви — коли людина думає, що вона вже з Богом, але насправді ще не відпустила минулого. Попередні єпископи або тікали з Ростова, або намагались примусом — і провалювались. Ісая обрав третій шлях. Він просто пішов до людей. Їздив по селах і містах особисто. Не чекав, поки прийдуть до нього. Розмовляв. Пояснював. Служив. Допомагав у біді. Руйнував ідольські капища — але не з криком і ненавистю, а з молитвою та сльозами.
Роками. Десятиліттями. І серця людей поступово відтавали. Святитель Ісая — київський святий, який пішов і змінив чужу землю. Не силою. Не декретами. Не осудом. Присутністю. Любов’ю. Терпінням.
