У перші століття, коли Константинополь лише розпочинав свій шлях як духовна та імперська столиця, Господь поставив на її чолі правдивого пастиря — святителя Митрофана, першого архієпископа, а згодом і патріарха цього міста.
Його ім’я може й не стоїть серед гучних імен історії, але саме такими — смиренними, чистими й непохитними — будувалася Церква Христова. Він не захищав владу — він молитовно тримав її на власних плечах.
Святий Митрофан жив у IV столітті, за часів святого імператора Костянтина Великого. Походив із побожної родини, яка ще в часи гонінь зберегла непорушну віру в Христа. Ще до того, як Візантія стала Константинополем, він був її архієпископом, а згодом — першим предстоятелем нової духовної столиці.
Під час Першого Вселенського Собору в Нікеї (325 р.) святий Митрофан уже був немічний тілом, але сповнений сили духу. Він не зміг особисто бути присутнім, але направив свого пресвітера Олександра, який згодом став його гідним наступником.
Імператор Костянтин, вражений святістю Митрофана, особисто подав йому чашу з вином — знак глибокої пошани та любові. Саме Митрофан пророчо благословив Олександра як свого наступника перед відходом у вічність.
Святитель Митрофан — не лише перший патріарх Нового Риму. Він — образ справжнього архіпастиря: миротворця, молитвеника, отця для своєї пастви. Він з’єднав у собі мужність перших християн і благодать нового часу свободи.
Його святе життя стало містком між катакомбною Церквою та Церквою торжества віри. І саме він — достойний того, щоб бути першим у новій православній епосі.
