24 Жов 2026

Димитрівська поминальна субота. Поминання померлих

Ця поминальна субота є батьківською. Ми, православні християни, молимося за померлих від самого заснування Церкви Христової. Чому? Маючи віру в безсмертя душі, у воскресіння після смерті, ми знаємо, що молитва за померлих – найкращий вияв християнської любові до своїх ближніх, до людей, які відійшли у вічність.

Православну традицію Димитрівської поминальної суботи дослідники пов’язують зі слов’янськими просвітителями та проповідниками християнства, творцями слов’янської абетки, першими перекладачами Богослужбових книг на слов’янську мову, святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. 

Як вважають дослідники, саме ці святі брати пов’язали християнізацію давнього слов’янського поминального дня з пам’яттю святого Димитрія Солунського, який був одним із найбільш шанованих святих у їх рідному місті – Солуні (сучасне м. Салоніки, Греція). Свою просвітницьку діяльність Кирило та Мефодій звершували у другій половині ІХ століття. А з виникненням Київської Митрополії традиція поминати померлих у суботу напередодні дня вшанування пам’яті святого Димитрія Солунського вже була відома за монастирськими «Обіходниками».  

Рання заупокійної суботи є особливою, оскільки містить в собі заупокійні елементи, які часто можна почути у відправі Парастасу. Священнослужителі виходять до поминальних приношень і тоді, особливим чином, співається 17-а кафизма. Її називають заупокійною, адже вона є для покійних підтвердженням їх надії на Воскресіння та життя вічне, а для нас – живих, котрі сумують за померлими, – втіху, адже розлука обов’язково закінчиться Воскресінням у середині кафизми та на її завершення виголошуються заупокійні ектенії, в яких поіменно згадуємо наших померлих рідних і близьких. 

Сьогодні – особливий поминальний день. Коли людина завершує цей земний шлях, то вона не зникає безслідно, а продовжує жити в Бозі, у пам’яті її рідних та знайомих, у добрих ділах і справах, які звершувала. Смерть забирає тіло людини, але не здатна забрати життя у душі та ніколи не може забрати нашої любові. 

Тому справді цінним плодом життя будь-якої людини є лише одне – любов, яку вона змогла виявити у своєму житті та яка повернеться їй у житті вічному. Молячись за спочилих, ми виявляємо свою любов, яка долає все, що розділяє живих і померлих, яка долає і час, і простір, і саму смерть.

Піднесімо наші сердечні молитви до Господа за упокій душ усіх спочилих: рідних, близьких, друзів, знайомих і тих, кого ми особисто не знали, але хто відомий Богові. Молімося за всіх наших братів і сестер у Христі, за всіх полеглих воїнів та безвинно вбитих – не лише в далекі часи, а й у теперішні.   

Ця молитва за упокоєння душ спочилих єднає нас, живих, з тими, хто вже відійшов у вічність, до Господа. У такий спосіб ми виявляємо нашу християнську любов, яка живе вічно, долає час і простір. Адже «Бог не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лк. 20:38). Господь наш Ісус Христос та Його апостоли навчають нас безсмертної любові. Вони не вчили любити тільки живих, що тимчасово перебувають на землі.

Особливо помолімося – за наших полеглих захисників, які у цій страшній війні віддали своє життя, захищаючи свободу та мир для нашої Батьківщини. Піднесімо заупокійні молитви як свідчення нашої віри у перемогу над смертю, віри у загальне воскресіння померлих та у майбутнє нове, вічне життя у Бозі. Нехай вічною буде молитовна пам’ять про померлих.

Нехай Всемилостивий Господь упокоїть душі всіх спочилих в оселях праведних, а нас помилує та спасе, бо Він Благий та Людинолюбний!