Павло та Юліанія були рідними братом і сестрою. Церковне передання говорить про сім’ю, в якій дітей виховали у християнській вірі так, щоб вони були готові не лише називати себе християнами, але й нести свій хрест.
І цей час настав. Коли Павла привели на суд, він не зрікся Христа. Його катували.
Юліанія бачила муки брата та зробила те, що могла не робити: вона вийшла вперед і відкрито засудила жорстокість гонителів. Тепер катували обох.
Давні церковні джерела не приховують страшних подробиць: їх били, терзали залізом, піддавали вогню. І ось тут житіє раптом змінюється. Люди, які виконували катування, почали дивитися на тих, кого мали зламати. Кодрат. Акакій. Стратонік.
Вони бачили біль — але не побачили зречення. Бачили беззахисних людей — але не змогли перемогти їхню віру. І троє катів відмовилися бути катами.
Вони оголосили себе християнами.
За це їх стратили разом із тими, кого ще недавно вони самі мучили. Так Церква отримала п’ятьох мучеників.
І тому через понад сімнадцять століть календар зберігає поруч імена жертв та імена їхніх колишніх мучителів. Павло. Юліанія. Кодрат. Акакій. Стратонік.
Мабуть, саме тут варто затриматися.
Бо християнство говорить про людину щось надзвичайно сміливе: поки людина жива, останнє слово про неї ще не сказане.
Навіть якщо її руки вже чинили зло.
Навіть якщо вона стояла серед тих, хто мучив невинного. Існує мить, коли людина ще може сказати: досить. Може відмовитися виконувати зло. Може перейти межу, яка відділяє співучасть від совісті. Може покаятися. Це зовсім не означає, що зло перестає бути злом. І не означає, що християнин повинен заплющувати очі на злочин.
Навпаки.
Юліанія не мовчала перед жорстокістю. Вона назвала її тим, чим вона була, — і заплатила за це власним життям. Але поруч із правдою про зло християнство залишає ще одну правду: людина не приречена залишатися рабом зла до останнього подиху.
У Синаксарі про Павла та Юліанію залишився короткий грецький двовірш:
«Юліанія та Павло, брат і сестра за природою, стали братом і сестрою також перед мечем».
Вони разом отримали життя від земних батьків. І разом віддали його за Христа.
Дорогі брати та сестри, житія мучеників потрібні нам не для того, щоб захоплюватися людським стражданням. Вони потрібні, щоб пам’ятати, якою дорогою може бути людська совість — і якою дорогою є свобода не чинити зла.
