Майже вісімнадцять століть відділяють нас від цих людей. Вони жили за імператора Декія, у 249–251 роках — у час одного з найжорстокіших гонінь на християн у Римській імперії.
Фірс, Левкій, Коронат і ті, хто постраждав разом із ними, жили за часів імператора Декія. Православний Синаксар зберіг їхні імена, а наша церковна календарна традиція — ще й цю промовисту згадку: «і воїнів їхніх».
Вони не залишили нам трактатів про мужність. Вони залишили щось переконливіше — власну вірність. Їх можна було поставити перед владою. Можна було залякати покаранням. Можна було вимагати від них того, що суперечило їхній вірі.
Але існує межа, за якою людина залишається наодинці зі своєю совістю і Богом. І саме там вирішується, ким вона є насправді.
У Богослужінні мученикам Церква співає:
«Мученики Твої, Господи, у стражданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого; бо, маючи силу Твою, мучителів перемогли…».
Звернімо увагу: Церква говорить не про їхню власну надлюдську силу. «Маючи силу Твою». Ось де джерело їхньої твердості. Не в тому, що людина перестає боятися. А в тому, що навіть у страху вона знає, Кому належить її совість.
І сьогодні ці слова проходять просто крізь серце України. Бо вже стільки років у наших храмах поруч із молитвами «за здоров’я» лежать записки з іменами воїнів. Ми благословляємо тих, хто вирушає на фронт. Молимося за тих, хто в окопах. Чекаємо полонених. Ховаємо полеглих. Стоїмо навколішки, коли Герой востаннє повертається дорогою свого міста чи села.
А десь далеко від України мати вкладає дитину спати в чужій країні й молиться тією самою українською молитвою, якою молилася вдома. Бо війна розкидала нас по світу, але не змогла скасувати того, що тримає нас разом. Дім. Пам’ять. Віра. Молитва.
Тому пам’ять давніх мучеників сьогодні — не спроба прирівняти різні епохи й різні війни. Церква ставить поруч людину III століття і людину XXI століття — і запитує про те, що не старіє: що залишається в тобі, коли забирають відчуття безпеки? На що ти спираєшся, коли завтра невідоме? Чи здатна війна відібрати в тебе Бога? Чи здатне зло змусити тебе самому стати злом?
Ось чому нам потрібні житія мучеників.
Не для того, щоб милуватися стражданнями. А щоб пам’ятати: християнська твердість — це не відсутність страху. Це вірність, яка виявилася більшою за страх.
Сьогодні помолімося за наших воїнів.
Назвіть перед Богом ім’я того, кого ви знаєте. Сина. Батька. Чоловіка. Дружини. Брата. Сестри. Побратима. Того, хто зараз на позиції. Хто поранений. Хто в полоні. Від кого давно немає звістки. І того, чиє ім’я у вашій родині тепер вимовляють словами: «Вічна пам’ять».
Помолімося і за мільйони українців, яких війна змусила залишити рідний дім, — щоб Господь беріг їх на чужині й привів до дня повернення.
Святі мученики Фірсе, Левкію, Коронате і всі, хто разом із ними зберіг вірність Христові, моліть Бога за нас!
