18 серпня Церква називає три імені — мучеників Єрма, Серапіона і Полієна.
Про їхнє життя ми знаємо зовсім небагато.
І, можливо, саме тому особливо гостро відчувається те головне, що зберегла про них Церква. Вони вірили у Христа. Не тоді, коли віра давала спокій. Не тоді, коли за неї шанували. Не тоді, коли бути християнином було безпечно. Вони залишилися з Ним тоді, коли за Його Ім’я почали бити.
Їх катували. А потім зв’язали та волокли по кам’янистій землі, доки їхні тіла не витримали. Земля прийняла їхню кров. Але не прийняла їхньої віри. Бо віру неможливо витягнути з людського серця мотузкою. Її неможливо вибити ударами. Її неможливо вбити разом із тілом, якщо людина до останнього подиху тримається за Христа.
Єрма, Серапіона і Полієна тягнули по камінню. Їм здавалося, що це дорога на смерть. А Церква побачила в ній дорогу додому. До Того, Кого вони не зреклися. До Христа.
