Святитель Іоан очолював Церкву Константинополя у роки, коли саме місто переживало страшну небезпеку — першу арабську облогу.
Уявімо хоча б на мить. Столиця не знає, що буде завтра. Люди бояться за дітей, за домівки, за життя. Над містом — війна. А в храмі все одно звершується літургія. Люди все одно приходять до Бога. Хтось плаче. Хтось просить. Хтось дякує за ще один прожитий день.
І посеред усього цього стоїть пастир, якому самому, напевно, нелегко, але який має допомогти іншим не втратити найголовнішого. Христа.
Святитель Георгій ніс своє служіння в інший надзвичайно важливий для Церкви час. За його патріаршества в Константинополі відбувся VI Вселенський Собор. Церква відстоювала істину про Христа — істину, за яку сперечалися покоління.
І ось що вражає. Минуло понад тринадцять століть. Ми не знаємо, яким був звичайний ранок святителя Іоана. Не знаємо, що особисто боліло святителю Георгію. Але знаємо: коли прийшов їхній час, вони залишилися на своєму місці.
Мабуть, це дуже важливе слово і для нас. Бо Бог не завжди просить зробити щось велике. Іноді Він просить просто не залишити свого місця. Не перестати молитися, коли важко. Не перестати любити, коли тебе поранили. Не дозволити війні навчити серце ненависті. Не проміняти правду на зручність. Не загубити Христа серед новин, тривог, страху та щоденної втоми.
Апостол Павло сказав надзвичайно просто:
«Від доморядників вимагається, щоб кожен був вірним» (1 Кор. 4:2).
Не знаменитим. Не безпомилковим. Не сильнішим за всіх. Вірним. Може, саме про це сьогодні варто попросити Бога.
