Дорогі брати та сестри! Христос Воскрес!
У другу пасхальну неділю з книги Діянь святих апостолів ми чуємо розповідь про перший час буття Церкви. Чим цей час був відзначений?
Писання подає нам такі головні ознаки: спільне зібрання вірних у храмі, до яких ніхто зі сторонніх не наважувався долучатися; звершення через апостолів чудес і знамень, зокрема — зцілення хворих та біснуватих; заздрість та гоніння зі сторони начальників народу, які наказують ув’язнити апостолів; чудесне звільнення з ув’язнення, здійснене ангелом, та повернення апостолів до відкритої проповіді.
Усі ці ознаки є не лише історичним описом стародавніх подій, але також дають нам настанови для нашого власного духовного життя.
І найперша з настанов є та, що від початку Церква живе як зібрання вірних. Христос, виходячи на проповідь, кличе бути разом з Ним громаду — дванадцять учнів-апостолів, а потім ще сімдесят. Після Свого воскресіння з мертвих Спаситель також являє Себе зібранню апостолів, а потім, перед Вознесінням — більшій громаді.
В очікуванні П’ятдесятниці апостоли та учні збираються разом на молитву та у Сіонській горниці разом отримують дар Святого Духа. І ось нині ми з книги Діянь чуємо свідчення, що ставши Церквою Нового Завіту, сповнившись Духа Святого, вірні продовжують збиратися разом.
Бо саме такою є природа Церкви. Сама ця назва — «Церква», «Екклесія» — у перекладі з грецької мови означає «зібрання покликаних». Отже, як з цього свідчення, яке ми нині чуємо з книги Діянь, так і з багатьох інших ми можемо переконатися, що від початку християнська віра передбачає не лише особисте прийняття істини Євангелія, особисте навернення, але також передбачає сповідання цієї істини разом з іншими вірними. Передбачає спільну молитву з ними, спільне поглиблення пізнання вчення та здійснення вивченого у практичних справах.
Тому глибоко помиляються люди, хто вважає, що Церква не є потрібною для спасіння, для пізнання істини, але нібито достатньо того, що в самій душі людини або у її свідомості є певне відчуття спілкування з Богом. Такі люди люблять казати: «Бог у мене в душі, а Церква мені не потрібна».
Дійсно, Писання свідчить, що Боже Царство є всередині нас (Лк. 17:21). Однак наш особистий внутрішній зв’язок із Богом, наша особиста віра ні в якому разі не можуть бути підставою для заперечення або відкинення Церкви. Навпаки — лише тоді, коли наша віра та наше духовне життя відповідають тій істині, яку свідчить від початку Церква, коли ми перебуваємо через Церкву в містичній духовній єдності один з одним та з Христом, як нашим Главою, утворюючи єдине тіло Церкви — тільки тоді ми можемо повною мірою зростати та зміцнюватися у нашій особистій вірі. Тільки тоді ми можемо бути захищені від помилок та виправляти їх, можемо отримувати вірне розв’язання наших сумнівів, які неодмінно виникають у кожного, хто йде шляхом віри.
Сьогодні Церква згадує приклад оновлення віри апостола Фоми. Він не бажав довіряти свідченню інших апостолів про те, що Господь Ісус Христос воістину воскрес з мертвих. Тому Спаситель явився у зібранні апостолів, коли там був також і Фома, і перед усіма ними знову засвідчив Своє воскресіння.
Цей приклад доводить, що навіть людина справді щира у своїй вірі, коли вона є одна та покладається лише на саму себе, то може помилятися, як помилявся Фома, не довіряючи свідченню інших братів. І саме тому Син Божий доручив істину не окремо комусь з учнів — ані Петру, як першому серед тих, хто сповідував свою віру в Месію; ані Іоану, як улюбленому учневі, який один залишився з Ним до смерті на хресті; ані глибоко освіченому в законі Мойсеєвому Якову, Своєму братові через Йосифа Обручника та першому єпископу громади Єрусалима; ані комусь іншому одному — але вручив істину всій громаді Церкви Своєї, церковній повноті. Щоби навіть тоді, коли особиста віра одного з учнів зазнаватиме випробувань або коли як людина учень буде в чомусь помилятися — це не похитнуло віри Церкви та не спотворювало істинного вчення. Бо саме так сумнів Фоми не похитнув віру у воскресіння, але навпаки — лише сприяв кращому свідченню того, що Христос справді воскрес.
Також, дорогі брати та сестри, з книги Діянь ми бачимо, що одним з проявів живої віри були численні зцілення. Не лише апостоли зціляли хворих та виганяли бісів, але навіть коли тінь Петра падала на когось, хто з вірою чекав від Бога милості — то і такі, як чуємо, зцілялися.
Для ствердження серед народу віри Бог дав апостолам надзвичайний дар, щоби через чудеса, через зцілення, через знамення, люди, які шукають відповіді на свої духовні питання, могли переконатися, що вчення апостольське є не новою людською філософією, не новою сектою, але справді є істиною. Тією істиною, яка прийнята апостолами від Бога та саме тому засвідчена божественною силою. Навіть коли начальники народу ув’язнюють апостолів — Бог являє нове чудо, посилає ангела звільнити їх, щоби вони продовжили проповідь та свідчення правди.
Однак через цей приклад ми, дорогі брати та сестри, отримуємо ще один урок. Багато з тих, хто серед народу шукає істину, отримують від апостолів настанову, підкріплену знаменнями та чудесами, і тому більш усвідомлено вірують в Христа. Але релігійні провідники з Синедріону, а особливо сектанти садукеї, які принципово заперечували можливість воскресіння мертвих, і до яких належали первосвященики Анна та Кайяфа — відкидають засвідчену апостолами істину. Вони не лише не бажають слухати проповідь апостолів, але навпаки — усіляко перешкоджають їм, піднімають проти них гоніння.
Давайте, дорогі брати та сестри, поміркуємо. Хіба Христос не міг би явитися перед Синедріоном після воскресіння Свого так само, як явився серед апостолів? Хіба не міг би первосвященнику сказати, як сказав Фомі: «Не будь невірним, але вірним» (Ін. 20:27)? Для Сина Божого немає нічого неможливого. Але Господь не здійснює для Синедріону того, що Він здійснив для Фоми й інших апостолів. Чому?
Не здійснює тому, що Він навертає до віри людину силою істини слова Божого, а не силою емоційних вражень від чудес. Чудеса та знамення — це плід віри, її вияв та спосіб ствердження, але не її основа та початок. Згадайте притчу Спасителя про багача та Лазаря: праотець Авраам говорить, що брати безумного багача повинні найперше слухати слово Мойсея та пророків, а не чекати, аби воскреслий з мертвих їм дав настанову. Бо, каже притча, «якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31).
Отже, дорогі брати та сестри, знамення та чудеса Бог являє тим, хто вже увірував, хто відкритий до пізнання істини, хто щиро прагне її. Таким Бог являє Себе, як явився Він Фомі, щоби зміцнити в них ту віру, початок та основу якої вони вже мають. А хто відкидає віру істинну, сповіщену Богом Церкві, але вірить лише собі та в свої власні уявлення, як вірили члени синедріону та садукеї — таким Бог не являє ані чудес, ані знамень, бо вони і так вже «своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють» (Мк. 4:12).
Тож, дорогі брати та сестри, маємо з почутого зробити висновок, що для нашого спасіння ми повинні твердо триматися тієї віри, яку нам сповіщає Церква Христова, зберігати єдність та однодумність з нашими одновірцями для того, щоби зміцнювати свою власну віру та за потреби — виправляти та оновлювати її, як виправився та оновився апостол Фома. І коли будемо мати таку живу правдиву віру, тоді від Бога будемо мати її ствердження через явні свідчення та знамення, які будуть нам допомагати та нас стверджувати, а невірних — викривати. Амінь.
Інші записи
Святкове Богослужіння у храмі «Святителя Миколая»
