Є ікони, перед якими моляться покоління. А є святині, які разом із людьми проходять дорогами історії. Бахчисарайська ікона Божої Матері — саме така.
Його історія веде нас до Бахчисарая — до Успенської скелі в долині Маріам-Дере, одного з давніх осередків християнського життя Криму. Історичні джерела засвідчують існування тут Успенської церкви вже наприкінці XVI століття.
З Бахчисарайською святинею пов’язано кілька давніх передань. Але за ними стоїть цілком реальна історія християн Криму, які берегли свою віру, храми та образ Богородиці впродовж століть.
У 1778 році разом із переселенням кримських християн чудотворний образ був перенесений до Маріуполя.
Подумаймо лише: Бахчисарай — Маріуполь. Крим — Приазов’я. Одна ікона поєднала в собі долі людей, міст і цілих поколінь.
Для святині у Маріуполі звели Успенський храм. Перед образом молилися, до нього приходили зі своїми проханнями, його прикрашали коштовними ризами.
Дослідники відзначали надзвичайну давність самої ікони та її візантійське походження.
А потім її слід загубився. Історична Бахчисарайська ікона не дійшла до нас так, як багато інших святинь, переживши драматичні події ХХ століття.
Але ось у чому дивовижна сила церковної пам’яті: можна втратити саму давню дошку — і не втратити святиню у пам’яті народу. Бо ікона живе не коштовністю оправи. Не перлами. Не віком фарби. Вона живе молитвою.
Сьогодні, дивлячись на Бахчисарайський образ Богородиці, не поспішаймо просити. Спершу просто побудьмо перед Нею в тиші. Можливо, саме тиша і є тією молитвою, якої нам найбільше бракує.
