Сьогодні Церква згадує старого воїна Єрмія, який у ІІ столітті в місті Команах став перед вибором: зректися Христа й вижити — чи лишитися вірним і загинути. Він обрав вірність. Його катували, труїли, палили вогнем — а він не відрікся. І хоч його тіло було зламане, дух лишився непереможеним.
Здавалося б — що нам, людям ХХІ століття, до старого римського воїна? Та якщо вчитатися, його історія — про нас. Про нашу країну, яка теж сьогодні стоїть перед вибором між страхом і вірністю.
Єрмій був старим. Він міг сказати собі: «Я вже своє віддав, нехай молодші воюють». Але він зрозумів просту річ — вірність Богу не йде на пенсію. У час війни кожен із нас спокушається думкою: «від мене вже нічого не залежить», «нехай вирішують інші». Єрмій нагадує: твоє місце, твоє слово, твоя молитва, твоя стійкість — потрібні саме там, де ти зараз стоїш.
Ми звикли, що мученик — це той, хто загинув. Але грецьке слово «μάρτυς» означає свідок. Мученик — це передусім той, хто засвідчив Христа своїм життям. Сьогодні в Україні тисячі людей несуть це свідчення по-різному: воїн на позиції, медик у шпиталі, волонтер, мати, що тримає дім, священник, що ховає загиблих і втішає живих. Не всі проливають кров — але всі покликані бути вірними під тиском. Це теж мучеництво — щоденне, тихе, незламне.
Найважливіше в історії Єрмія: вороги мали владу над його тілом, але не над його серцем. Це слово надзвичайно потрібне нам сьогодні. Війна забирає багато — близьких, домівки, спокій, відчуття безпеки. Вона може зламати тіло і виснажити нерви. Але є те, до чого вона не має доступу, якщо ми самі не віддамо — наша віра, наша гідність, наша людяність, наша надія. Ворог сильний доти, доки ми не зреклися того, що робить нас людьми Божими.
Єрмій страждав, але передання доносить дивовижне: дивлячись на його стійкість, навіть кат-чарівник навернувся до Христа. Найбільша спокуса війни — дати ненависті випалити серце дотла, стати такими ж, як ті, хто прийшов нас убивати. Та християнин кличеться зберегти в собі образ Божий навіть у пеклі війни. Захищати — так. Ненавидіти до втрати душі — ні. Бо тоді ворог переможе нас зсередини, навіть якщо програє на полі бою.
