У час гонінь імператора Юліана Відступника були заарештовані два ченці — Патермуфій та його молодший співбрат Копрій. Погрози, тортури, страх смерті…
Копрій не витримав і погодився зректися Христа.
Та преподобномученик Патермуфій не засудив його. Він не дорікнув слабкістю. Він лише нагадав про любов Божу та про те, що двері покаяння залишаються відкритими.
Копрій повернувся.
Коли ж кати знову повели його на муки, людський страх вдруге охопив його серце. І вдруге поруч був Патермуфій. Він не залишив свого брата самого. Не осудив. Не відвернувся.
А взяв його за руку й пішов із ним назустріч мученицькій смерті. Побачивши їхню незламність, воїн Олександр відкрито визнав себе християнином. Усіх трьох кинули в розпечену піч, але Господь зберіг їх неушкодженими. Тоді мучеників було усічено мечем.
Святитель Іоан Золотоустий говорить: «Не той загинув, хто впав, а той, хто після падіння не захотів підвестися».
Ця історія — не лише про мучеництво.
Вона про Церкву. Про брата, який не залишає брата. Про те, що Господь бачить не лише наше падіння, а й наше повернення. І, можливо, саме тому ця пам’ять така близька кожному з нас.
