Митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф очолив всенічне бдіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі напередодні 28-ї неділі після Пʼятдесятниці, перед Різдвом Христовим, святих отців

Митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф очолив всенічне бдіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі напередодні 28-ї неділі після Пʼятдесятниці, перед Різдвом Христовим, святих отців.

Високопреосвященнійшому владиці співслужили: настоятель собору протоієрей Іван Телятинський, протоієрей Петро Гава, протоієрей Василій Гнип, протоієрей Роман Василиків, протодиякон Петро Стецюк і протодиякон Михаїл Мельник.

Ми вже звикли до гарної благочестивої традиції прикрашати ікони та храми з нагоди великих релігійних свят квітами, зеленим віттям, травами, вербовими гілочками тощо. Загалом прикрашати – значить шанувати, виявляти свою любов, вдячність, робити щось на втіху іншим, дарувати часточку своєї праці й турботи, жертвувати. Практика прикрашання храмів рослинами була започаткована ще в ранні часи існування Церкви. Рослини не лише естетично прикрашають храм, роблять його затишним, вони також передають певний духовний, символічний зміст.

Напередодні свята Різдва Христового на подвір’ях та всередині храмів ми традиційно прикрашаємо ялинки. Це вічнозелене дерево символізує нашу віру у вічне життя, яке нам подарував Господь. Увінчуємо ж святкову ялинку ми різдвяною зіркою, яка символізує ту вифлеємську зірку, яка понад дві тисячі років тому вказала шлях волхвам до Богонемовляти, і «побачивши зірку, вони зраділи радістю вельми великою» (Мф. 2:10).

У підніжжі різдвяної ялинки зазвичай встановлюємо також різдвяний вертеп (шопку) із зображенням описаної у Священному Писанні події народження Господа нашого Ісуса Христа від Пречистої Діви Марії.

Традиція прикрашання ялинки від початку була саме різдвяною. І лише за радянських часів богоборства, усвідомивши неможливість цілком викорінити такий звичай, її прагнули перетворити виключно на новорічну, замінивши навіть різдвяну зірку на ялинці кремлівською.

Загалом дослідники виводять традицію ставити в оселях сосенки чи ялинки, прикрашені вогниками-свічками, смаколиками та яскравими іграшками, із західноєвропейських країн, зокрема з Німеччини. Першу документальну згадку відносять до початку XVI століття. Поступово з того часу ця традиція поширилась і на всю Європу, прийшовши і на наші землі.

Водночас в українських селах від більш давніх часів визначним атрибутом народного святкування Різдва Христового був дідух – сніп із жита чи пшениці. Його робили з першого зібраного врожаю, на Святвечір заносили до хати, прикрашали рушниками та ставили на почесне місце – на покуті, біля ікон.

Цікавим є той факт, що у 1916 році, під час Першої Світової війни, у царській державі російський церковний Синод закликав бойкотувати популярну різдвяну ялинку саме через те, що ця традиція була започаткована в Німеччині, яка була ворогом. А ще протягом ХІХ століття російська імперська влада подібним чином ставилася і до європейської традиції різдвяних колядок, значно поширеної саме в Україні, але майже невідомої в Московії – колядки оголошувалися шкідливими і їх навіть забороняли співати у храмах.

1927 року в СРСР розпочалася антирелігійна кампанія, Різдво Христове викреслили з радянського календаря, а святий Миколай та різдвяна ялинка були заборонені. Більшовики почали називати ялинку «пережитком буржуазного минулого» та «релігійною агітацією». Але в 1935 році партійний пропагандист Павло Постишев «повернув» в СРСР традицію прикрашання ялинки, зробивши її не різдвяною, а виключно новорічною. Вперше в СРСР новорічну ялинку на заміну різдвяній встановили саме в Україні, у місті Харків. Лише у 1937 році було встановлено першу кремлівську новорічну ялинку.

Нині ми прикрашаємо різдвяні ялинки, щоби порадувати святкуваннями дітей, наближаючи для них радісне свято. Водночас слід памʼятати, що для нас, як християн, ялинка не є визначальним атрибутом святкування події Різдва Христового. Для нас важливіше підготуватися духовно до відзначення цього свята: покаявшись у гріхах, допомагаючи ближніми, прикрашаючи себе добрими вчинками та милосердям. Нехай Господь допомагає нам у цьому!

Сьогодні — святого Ігнатія Богоносця (ignis латиною означає «вогонь») народився в Сирії в останні роки життя Спасителя. Його життєпис оповідає, що він був тим отроком, якого Господь взяв на руки та сказав: «істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь та не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне. Отже, хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному. І хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає; а хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:3-6).

Богоносцем його названо тому що, міцно люблячи Господа, він неначе носив Його у своєму серці. Він був учнем апостола та євангеліста Іоана Богослова. Із послання святого Ігнатія до смирнян видно, що він був особливо близький до апостола Петра та супроводжував його в деяких апостольських подорожах. Саме Ігнатій Богоносець у листі в Малій Азії вперше використав вислів «Вселенська Церква».

Незадовго до руйнування Єрусалима 72 року помер Евод, один із сімдесяти учнів Христових, та його наступником на Антіохійській кафедрі (у столиці Сирії) став Ігнатій. Священномученик керував Антіохійською церквою протягом 40 років (67-107 рр.).

В особливому видінні він удостоївся побачити небесне Богослужіння та почути Ангельський спів. За зразком Ангельського світу він запровадив на Богослужіннях антифонний спів, у якому два хори чергуються та ніби перегукуються. Цей спів із Сирії швидко поширився в ранній Церкві.

У 107 році під час походу проти вірмен імператор Траян проходив через Антіохію. Йому доповіли, що святий сповідує Христа, вчить зневажати багатство, зберігати дівоцтво та не приносити жертву римським богам. Імператор викликав Ігнатія зажадав, щоб він припинив свою проповідь про Христа. Старець відмовився. Тоді його в кайданах відправили в Рим. Дорогою до Рима він написав сім послань, які збереглися до наших днів. Усі сім послань єднає те, що вони мають своїх адресатів, усі закінчуються звичайними привітаннями.

Священномученик Ігнатій Богоносець помер мученицькою смертю в Римі за імператора Траяна, який наказав кинути його на розтерзання звірам у Колізеї. Переказ стверджує, що під час страти леви залишили недоторканим його серце.

У своїх посланнях священномученик просив християн не намагатися врятувати його від смерті. Почувши про мужність святого, Траян припинив гоніння на християн. Мощі його було перенесено до Антіохії, а згодом повернуто до Рима та покладено в церкві священномученика Климента, папи Римського.

У своєму посланні до Ефесян святий Ігнатій писав: «Зберігайте віру та любов та на ділі показуйте себе християнами. Віра та любов суть початок і кінець життя. Віра – початок, а любов – кінець, обидві ж у з’єднанні суть діло Боже. Усе інше, що належить до чеснот, від них походить. Ніхто, хто сповідує віру, не грішить, і ніхто, хто здобув любов, не ненавидить».

Також сьогодні ікон Божої Матері Леньківська (Новгород-Сіверська) «Спасителька потопаючих» та Новодвірцівська.

Сьогодні ми звертаємося до Пресвятої Богородиці як до Спасительки потопаючих. Цей образ особливо близький кожному, хто був на межі — коли сил уже немає, коли земля йде з-під ніг, коли здається, що допомоги чекати нізвідки.

Ікона «Спасителька потопаючих» — це не лише про воду. Це про людей, які тонуть у страху, болю, втраті, війні, самотності. Пресвята Богородиця не питає, чому ти тут опинився. Вона простягає руку.

Сьогодні перед цим образом ми особливо молимося:

— за наших воїнів;

— за полонених;

— за поранених;

— за тих, хто в розпачі та мовчки плаче.

Ікона Божої Матері Новодвірцівська — цей образ пов’язують із благочестивою молитвою та чернечим подвигом на українських землях. Перед іконою Новодвірцівської Богородиці віруючі поколіннями просили не про гучні чуда, а про найголовніше — тишу серця, правильний вибір і вірність Христу.

Пресвята Богородиця в цьому образі — не суворий Суддя, а Мати, Яка мовчки стоїть поруч, коли людині важко, коли вона розгублена, коли не знає, з чого почати шлях повернення.

Ще Церква вшановує святого, який навчав мовчати перед Богом: преподобного Ігнатія.

«Хто навчився мовчати перед Богом — той навчиться говорити правдою перед людьми». Преподобний Ігнатій, архімандрит Києво-Печерський, у Дальніх печерах

Серед тихих глибин Дальніх печер, де молитва не переривається століттями, спочиває преподобний Ігнатій — архімандрит Києво-Печерський, муж духовної тверезості й покори.

Його життя було приховане від світу, але відкрите перед Богом. У часи випробувань для Церкви він обрав шлях мовчазної вірності, коли сила — не в словах, а в постійності молитви.

Печери — це не втеча від світу, а школа серця. Тут людина вчиться слухати Бога глибше, ніж шум часу. Приклад преподобного Ігнатія нагадує нам: святість народжується там, де є вірність щоденному подвигу — без показності, без страху, з довірою до Божої волі.

Святитель Григорій Богослов

Про завіти й про пришестя Христове

Тепер вникни в значення двоякого закону, оприлюдненого під ім’ям Старого та під ім’ям Нового та даного спочатку євреям, бо вони перші пізнали царюючого в небесах Бога, а потім і всім краям землі. Тому що Бог Всевидець управляє людиною, проголошуючи їй веління не суперечливі, як робить який-небудь недосвідчений розум, і такі, що не змінюються, і ставиться в провину навіть смертним. Таке моє поняття про допомогу Бога, Який полюбив нас.

Злісний ворог після того, як вигнав з раю першого Адама, звабивши його шкідливим плодом людиновбивчого дерева, подібно до того, як вражають зброєю воїнство, в якого убитий командир, намагався і в дітях Адамових насадити зло й смерть. Він зі зловмисним задумом, відволікши людину від небесного Бога, спрямував її погляди на зоряне небо, що сяє світлосяйною красою, і на зображення людей померлих, яких створила любов, і ввела в славу вигадка, спершу прийнята з вірою друзями, які не бажають зла, потім ніким не викрита в неправді, з плином же років вона безперестанно набувала нової сили.

І священний єврейський рід утратив розум, не підкорюючись пророкам, які скаржилися, благали та безперестанно погрожували гнівом Господа, а в давні часи навіть убивав їх. Самі царі не мали страху Божого, але здебільшого виявилися злостивими; і при них не були зовсім залишені гаї, висоти гір і криваві жертви демонам.

За це євреї викликали на себе ревний гнів великого Бога й загинули; а замість них вступив на шлях я, щоб, збудивши в них змагання, змусити і їх повернутися до благочестивої віри в Христа, після пізнього каяття, коли наситяться скорботою про перевагу їм нововведеного народу, який заступив їхнє місце.

Але це буде згодом. Оскільки ж євреї знехтували законом, то рід людський визнаний гідним, нарешті, наступної честі, з помаху безсмертного Отця й дією Сина. Христос, коли побачив, що душозгубний гріх знищив у людському тілі все, що було вкладено небесного, і хитрий змій володарює над людьми, тоді для повернення Собі Свого надбання не інших помічників послав проти хвороби (бо у великих стражданнях слабкого лікування недостатньо), але Сам, принизивши славу, яку мав, як безматірний Син безсмертного Бога Отця, явився без батька надзвичайним для мене сином, навіть не надзвичайним, бо походив від мене, і Безсмертний став смертним, прийшов через Матір-Діву, щоб Довершеному спасти довершену людину.

І тому через злочинне споживання впав довершений Адам, то, за людськими та заразом не людськими законами, втілившись у чесній утробі жони, яка не пізнала шлюбу (о, чудо неймовірне для немічних!), прийшов Бог і водночас смертний, що поєднав воєдине два єства — одне таємне та інше видиме для людей, з яких одне було Бог, а інше народилося для нас в останні дні.

У двох єствах єдиний є Бог — мій Цар і Христос, тому що з’єднаний з Божеством і з Божества стала людина, щоб, явившись серед земнородних другим, новим Адамом, вилікувати першого Адама. Але Він явився, закрившись звідусіль завісою, бо інакше неможливо було б наблизитися до моїх немочей, і притім потрібно було, щоб змій, що вважає себе мудрим, приступивши до Адама, понад сподівання зустрів Бога та через Його міцність скрушив свою злість, як бурхливе море скрушується об тверду скелю. Коли ж явився Христос, під час Його народження похитнулися земля й небо. Небесний лик виголосив піснеспіви, а зірка зі сходу вказувала шлях волхвам — служителям новонародженого Царя, які приносять Йому дари.

Таке моє слово про нове народження Христове! Тут немає нічого ганебного, тому що ганебний тільки гріх. А в Христі не має місця ганебному, тому що його створило Слово, а не від людського сім’я став Він людиною. Але із плоті пречистої неневісної Матері, яку попередньо очистив Дух, вийшла самостворена людина, прийняла ж очищення заради мене. Бо і все законне виконав, як думаю, для того, щоб дати закону нагороду, як вихователеві, і похоронну шану, як такому, що скасовується.

Але коли явився Предречений пресвітлим світильником великого Світла, Предтечею в народженні, Предтечею та в слові, волаючим серед пустелі (Мк. 1:3), що Христос є мій Бог, тоді Він став посередником двох народів, одного далекого, іншого близького (оскільки був спільним для них наріжним каменем), і дарував смертним подвійне очищення: одне — вічного Духа, і Ним очистив у мені колишнє пошкодження, народжуване від плоті; інше — нашої крові (бо своєю називаю ту кров, яку виснажив Христос Бог мій), спокути первородних немочей та спасіння світу.

Якби я був не людиною змінюваною, а непереборною, то була б потрібна мені тільки заповідь великого Бога, і вона б мене прикрашала, спасала та вела до високої слави. Але тепер не богом створив мене Бог, а поставив у рівновазі зручносхильним туди й сюди; тому і підтримує мене багатьма опорами, з яких однією служить для людей благодать обмивання.

Як колись єврейські діти спасалися від знищення помазанням кров’ю й очищали косяки дверей, тим часом як в одну ніч загинули всі первородні Єгипту, — так і це для мене є печатка Бога, Який спасає нас від зол, і для дітей тільки печатка, а для дорослих — лікування й досконаліша божественна печатка Христа Світлодавця, щоб, спасшись із глибини скорбот і полегшивши трохи шию від тягаря, я повернув свої стопи до життя. Тому що й подорожній, відпочивши, укріпляє силою коліна. Як спільне для всіх надбання повітря, земля, широке небо й усе, що спричиняє коло річних часів, — так спільним надбанням для людей стала і спасительна купіль.