Високопреосвященнійший владика Іоасаф, митрополит Івано-Франківський і Галицький, очолив всенічне бдіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі напередодні свята Обрізання Господнього

Митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф очолив всенічне бдіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі напередодні свята Обрізання Господнього.

Високопреосвященнійшому владиці співслужили: настоятель собору протоієрей Іван Телятинський, протоієрей Петро Гава, протоієрей Василій Гнип, протоієрей Роман Василиків і протодиякон Петро Стецюк.

Також завтра Церква вшановує святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. Ім’я Василій грецького походження та означає «царський». Святитель народився 329 року, у Кесарії Каппадокійській, у заможній та шляхетній родині, що, наче коштовними перлами, прикрасила Церкву цілою низкою святих.

Один із предків Василія по матері здобув мученицький вінець. Його бабуся й дід за батьківською лінією сповідали Христа під час гоніння Максиміна Дайя. Вони змушені були ховатися у Понтійських горах протягом семи років (306-313), де дикі звірі чудесним чином приносили їм їжу.

Його батьки, святий Василій Старший та свята Емілія, уславилися своїми чеснотами, піклуванням про нужденних, а також вихованням своїх десятьох дітей у дусі святості.

Його сестра, преподобна Макрина, звана Філософом, була справжнім духовним наставником родини та заохотила до чернечого життя свою матір та братів: преподобного Навкратія, святителя Григорія, майбутнього єпископа Ниського, та святителя Петра, майбутнього єпископа Севастійського.

Святий Василій провів дитинство у Неокесарії Понтійській, де сприйняв зерна православної віри від матері та бабусі, преподобної Макрини Старшої, учениці святого Григорія Чудотворця. Завдяки настановам свого батька, видатного вчителя риторики, він швидко опановував світські науки, поєднуючи навчання зі зростанням у доброчесності.

Після батькової смерті Василій продовжував освіту під керівництвом кращих учителів, у провідних культурних центрах свого часу: Кесарії Палестинській, Константинополі та Афінах – давній столиці науки та красномовства. Він вирішив облишити свою блискучу кар’єру ритора, охрестився та став шукати духовного отця, який наставляв би його на шляху подвижництва.

Не знайшовши його у рідній землі, він вирушив у велику мандрівку до славетних центрів подвижництва: до Єгипту, Палестини, Сирії та Месопотамії. Через рік Василій залишився у своїй пустині сам, проте його вченість та чесноти осявали всю околицю, і незабаром його почали відвідувати численні монахи й миряни, і навіть малі діти, до яких він завжди виявляв якнайбільшу ніжність та любов.

Чимало з його відвідувачів також бажали долучитися до ангельського життя, яким він жив. Тож Василій розпочав укладення своїх уславлених Правил, які справедливо вважають хартією заснування чернецтва як східного, так і західного. Він вимагав цілковитої відмови від усілякої власності та від самої своєї волі, закликав до взаємної любові й пошани, наголошував на виконанні Євангельських заповідей зі страхом Божим, у православному сповіданні.

360 року місцевий єпископ Діан викликав Василія до Кесарії, висвятив його на диякона та взяв із собою на собор до Константинополя.

363 року новий єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на священника. Але коли заздрісники почали сіяти чвари поміж ними, Василій, задля збереження миру, повернувся до себе в пустиню. Там він облаштовував спільне чернече життя в Каппадокії, внормовуючи побут монахів, їхнє Богослужіння, взаємні стосунки та зв’язки з довкіллям.

Коли на престол зійшов імператор Валент (365), непримиренний аріанин, православна віра опинилась під загрозою. Василій вирішив знову залишити свою чернечу сім’ю, цього разу щоб активно долучитися до боїв за Істину. Примирившись із Євсевієм, він отримав завдання просвіщати народ Кесарії.

Тим часом святий Василій продовжував писати догматичні твори. Викривши крайніх аріан у трактаті проти Євномія 364 року, Василій розпочав полеміку із напіваріанами (оміусіанами).

Праці святителя Василія на віки постали критерієм істинності вчення, а його авторитет поширився далеко за межі його єпархії. За своє коротке життя святитель Василій Великий залишив нам велику Богословську спадщину: 9 бесід на Шестиднев, 16 бесід на псалми, п’ять книг на захист православного вчення про Святу Тройцю, 24 бесіди на різні Богословські теми, 7 аскетичних трактатів, чернечі правила, подвижницький статут, дві книги про Хрещення, книгу про Святого Духа, кілька проповідей та 366 листів.

У 370 році Святий Василій був зведений на Кесарійську кафедру. Йому були підпорядковані 50 єпископів в 11-ти провінціях.

Відомо багато випадків чудесних зцілень, здійснених святителем Василієм Великим. Його сила молитви була настільки велика, що він сміливо міг випросити у Господа прощення грішникові, який відрікся від Христа, привівши його до щирого покаяння. За молитвами святителя отримували прощення та звільнялися від своїх гріхів зневірені порятунком грішники.

Перебуваючи на смертному ложі, святитель навернув до Христа свого лікаря юдея Йосипа, який був упевнений, що святитель не зможе дожити до ранку, і сказав, що в іншому випадку увірує в Христа та прийме хрещення. Святитель попросив у Господа сили перед своєю смертю.

Утім, будучи людиною, святитель знав і поразки, і наклепи, і всілякі скорботи. Попри всі його зусилля, розколи примножувалися настільки, що будь-хто інший на його місці впав би у відчай та втратив би надію бачити церковний мир. Лише за рік до його кончини ситуація почала змінюватися на краще.

Після смерті Валента у поході проти готів 378 року на престол зійшов побожний Феодосій (379) й одразу почав виганяти аріан, повертаючи на кафедри православних єпископів. Але святитель на той час був уже виснажений багатьма хворобами й суворою аскезою.

1 січня 379 року у віці 49 років він віддав Богові свою душу, так і не побачивши вінець своїх зусиль – ІІ Вселенський Собор у Константинополі (381). Незадовго перед смертю він благословив святителя Григорія Богослова на прийняття Константинопольської кафедри.

Учитель усього всесвіту, світло православної віри, отець монахів, годувальник убогих, покров усіх, хто сподівається на Бога, святитель Василій постав досконалим взірцем єпископа, живим образом Христа. У Своєму угоднику Сам Христос поставав усім для всіх, промовляв у його словах і подавав людям скарби Своєї любові у справах святителя. Святий Єфрем Сирін оповідав, що коли зайшов до церкви у Кесарії, де проповідував святитель Василій, то побачив білого голуба на його плечі. І тоді Єфрем закликав: «Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп та його устами говорить Святий Дух».

ВІТАЄМО УСІХ ІМЕНИННИКІВ З ДНЕМ НЕБЕСНОГО ПОКРОВИТЕЛЯ СВЯТИТЕЛЯ ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО, АРХІЄПИСКОПА КЕСАРІЇ КАППАДОКІЙСЬКОЇ!

Ще завтра Церква вшановує преподобного Амфілохія Почаївського, частиці святих нетлінних мощей якого зберігаються у Свято-Троїцькому кафедральному соборі.

Святий народився 10 грудня 1894 року в селі Мала Іловиця (нині Шумського району, Тернопільська область) у багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка; при хрещенні був названий Яковом на честь мученика Якова Персянина. Хлопчиком допомагав батькові доглядати хворих, вчився лікарській справі. Мати Ганна була Богобоязливою жінкою, любила Божий храм, молитви, до яких прищепила любов своїм дітям.

1912 року змужнілого юнака призвали до царської армії: служив у Луцьку, пізніше разом із полком був направлений до Томська. Брав участь у боях, був фельдшером. Після поранення потрапив у полон до австрійців, де три роки працював у фермера в альпійському місті Трієст. Старанно виконуючи роботу, Яків заслужив довіру свого хазяїна; тужачи за рідним краєм, 1919 року здійснив втечу, повернувся в рідне село.

Дотримуючись стародавніх звичаїв, Яків (мав приємну зовнішність, гарний голос) став подумувати про одруження; бесіда з настоятелем парафіяльного храму направила життєвий шлях вдумливого хлопця в інше русло.

1925 р. Яків Головатюк, обравши тісний шлях спасіння в чернецтві, прийшов у Почаївську Лавру. У працьовитості, смиренності виконував покладений на нього послух, майстрував сани, колеса, співав на кліросі. Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 року був пострижений у монахи з ім’ям Йосиф. Виконуючи різні роботи, послух у Лаврі, лікував хворих, особливо прославився як «костоправ».

До нього везли стражденних зі всієї округи, потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. Щоб не створювати незручності для братії, преподобний, з благословення намісника Лаври, перебрався в маленький будиночок на монастирському цвинтарі, де йому разом з ієромонахом Іринархом, належить прожити близько 20 років.

Кожен день в маленький будиночок приходили хворі люди. Бували дні, коли ієромонах приймав до 500 чоловік, багато жадали зцілення – хто тілесного, хто духовного. Уникаючи людської слави, Йосиф намагався приховувати від людей, даний йому Богом, дар зцілення. Він часто казав: «Ви думаєте, що я святий? Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і по своїй вірі».

У часи, коли влада намагалася перетворити Лавру на музей, монахи, віруючі та паломники піддавались репресіям, засланню та ув’язненню. Першим вирішили закрити для Богослужінь Троїцький собор, який своєю візантійською архітектурою та внутрішнім оздобленням особливо дошкуляв безбожникам.

Преподобний цілодобово служив у Троїцькому соборі акафісти та молебні над хворими. Пізніше старець оселився у свого племінника в рідній Іловиці, де під час тяжкої хвороби прийняв схиму з ім’ям Амфілохій.

Преподобний Амфілохій передбачив свою смерть. Кілька разів його намагалися отруїти, але милістю Божою отрута не завдавала шкоди старцю. За чотири місяці до своєї смерті він із сльозами сказав: «Ой, як страшно буде, коли замерзла земля вдарятиметься у покришку гробу!». 1 січня 1971 року він відійшов до Господа.

Вірою та милосердям до стражденних Амфілохій став живим прикладом благочестя та любові, залишивши про себе пам’ять в серцях віруючих.

Односельці прощалися зі старцем, служили заупокійну літію по новопреставленому. О 9 годині вечора, поставивши труну на вантажне авто, виїхали до Почаєва, однак вона не змогла в’їхати. Труну з покійним підняли на плечі, зі співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» занеслим, а також служили пізню літургію в Похвальній церкві. Похований 4 січня 1971 року на монастирському цвинтарі.

Сьогодні ж Церква вшановує преподобну Меланію Римлянку, яка народилася в Римі в знатній християнській сім’ї. У чотирнадцять років вона проти своєї волі була видана заміж за знатного юнака Апініана. Від самого початку спільного життя свята благала чоловіка жити з нею в непорочності або відпустити незаплямованою і тілом, і душею. Апініан відповідав: «Коли за велінням Господа ми матимемо двох дітей як спадкоємців свого майна, тоді разом зречемося світу».

Незабаром свята Меланія народила дівчинку, яку молоді батьки присвятили Богові. Продовжуючи жити в шлюбі, Меланія таємно носила волосяницю та проводила ночі в молитвах. Другі її пологи були передчасними та болісними. Народився хлопчик. Його охрестили, і він одразу відійшов до Господа. Бачачи страждання своєї дружини, блаженний Апініан просив Бога зберегти життя святої Меланії та дав обітницю провести залишок спільного життя в непорочності.

Одужавши, свята зняла назавжди свій шовковий одяг. Невдовзі померла їхня донька. Тим часом батьки святих опиралися їхньому бажанню присвятити себе Богові. Тільки коли батька Меланії спіткала смертельна хвороба, він просив у них пробачення та наставляв слідувати обраному ними шляху, просячи за нього молитися.

Святі тут же залишили місто Рим, і для них почалося нове життя, цілком присвячене служінню Богові. Апініану було на той час двадцять чотири роки, а Меланії було двадцять. Вони стали відвідувати хворих, приймати мандрівників, щедро допомагати бідним. Праведники обходили в’язниці, місця заслань та копальні й звільняли нещасних, яких утримували там за борги.

Продавши маєтки в Італії та Іспанії, вони щедрою рукою допомагали старцям і монастирям, купуючи для обителей землі в Месопотамії, Сирії, Єгипті, Фінікії та Палестині. Також на їхні кошти було побудовано багато храмів і лікарень. Церкви Заходу та Сходу отримували від них благодіяння.

Коли вони, залишивши батьківщину, відпливли до Африки, під час плавання почалася сильна буря. Моряки говорили, що це гнів Божий. Але Меланія сказала, щоб вони віддали корабель волі Того, Хто несе його. Хвилі прибили корабель до острова, де стояло місто, обложене варварами. Нападники вимагали від жителів викуп, погрожуючи місту знищенням. Святі внесли потрібні гроші та тим врятували від загибелі місто та його жителів.

Прибувши до Африки, святі Меланія та Апініан і там надавали допомогу всім нужденним. З благословення місцевих єпископів вони жертвували на церкви та монастирі. Водночас свята Меланія продовжувала приборкувати свою плоть суворим постом, а душу утверджувала невпинним читанням Слова Божого. Угодниця Божа також переписувала священні книжки та роздавала незаможним. Вона сама пошила волосяницю та, не знімаючи, носила її.

В Африці святі пробули сім років. Потім, звільнившись від усіх своїх багатств, вони вирушили до Єрусалима. Дорогою Меланія та Апініан зупинилися в Олександрії, де їх прийняв святий єпископ Кирил. У Єрусалимі святі роздали бідним золото, яке залишилося в них, і проводили дні свої в убогості й молитві.

Згодом вони здійснили недовгу подорож до Єгипту, де відвідали багатьох отців-пустельників. Потім свята Меланія зачинилася в самотній келії на горі Єлеон, лише зрідка бачачись зі святим Апініаном. Поступово біля келії виник монастир, де зібралися до дев’яноста дів. Свята Меланія зі смирення не погодилася бути його ігуменею. Як і раніше, вона жила й молилася на самоті.

В обителі її стараннями було побудовано молитовню та вівтар. У вівтарі поховали мощі святих: пророка Божого Захарії, святого першомученика Стефана та Сорока мучеників Севастійських.

439 року преподобна Меланія кротко та спокійно преставилася до Господа, перед смертю причастившись Святих Христових Тайн.

Також сьогодні Церква вшановує святителя Петра Могилу, митрополита Київського і Галицького, та всієї Руси, сина молдавського володаря Симеона Могили, який був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні.

Народився у Сучаві, Молдова. Початкову освіту здобув у Львівський братській школі, організованій 1586 року для захисту та збереження православної віри. Навчався у Нідерландах та Франції. Він відмовився від блискучої політичної кар’єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв’язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу.

У 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі та за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архімандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності та утисків. У часи перебування його на митрополичій кафедрі відбувся важливий Собор 1640 року, який підтвердив соборний устрій Української Православної Церкви. З братствами митрополит підтримував тісні зв’язки. Прагнучи зміцнити силу церковної організації, він підніс владу митрополита та єпископів на дуже високий рівень.

Митрополит Петро Могила відновив тісні зв’язки з православними Церквами Сходу, зокрема з Константинопольським Патріархом. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він надав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська митрополія вийшла з ізоляції, в якій вона перебувала довгі роки під неприхильною чужою владою.

Значні здобутки тієї доби в галузі освіти, Богословської науки; тоді ж було упорядковано Богослужбовий чин. У 1631 році, будучи ще архімандритом Києво-Печерського монастиря, Петро Могила заснував при ньому Богословсько-філософську школу та невдовзі після того об’єднав її з школою Богоявленського братства. Об’єднана школа згодом, дістала на честь її засновника назву Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Петро Могила вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Заходу.

До скарбниці православної Богословської літератури увійшов твір «Православне сповідання віри» — ґрунтовний виклад православної віри, який став основою догматичного Богослів’я в духовних школах православного Сходу. Затверджене Собором 1640 року в Києві та схвалене східними православними патріархами, «Православне сповідання віри» було зараховане православною Церквою до символічних книг, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою.

Святитель Петро Могила дбав про упорядкування та видання Богослужбових книг. Особливо цінні його «Требник» та «Служебник», де збережено особливості Богослужбових чинів Української Православної Церкви. Дотепер ці книги носять ім’я упорядника: «Требник Петра Могили» та «Могилянський служебник». 1629 року на Київському помісному соборі схвалили до видання «Леітургіаріон» Петра Могилм.

За активної підтримки митрополита Петра, до циклу служб Великого посту було введено чин Пасії на згадку та прославлення страждань Христових. Запозичена з Заходу, ця відправа прижилася в Україні та стала невід’ємною частиною нашого церковного уставу.

У власноручних записах Петра Могили зберігся ряд канонів, церковних піснеспівів, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: канон на причащання священників, канон на вихід душі, канон на створення світу та плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, подячний духовний піснеспів на честь Пресвятої Богородиці у зв’язку з позбавленням Нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630 р.) та інші.

За митрополита Петра Могили видано численні Богословські праці, зокрема полемічні, спрямовані проти латинства, унії, кальвіністів тощо, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня.

Зусиллями Петра Могили реставровано собор святої Софії в Києві, яка на той час була напівзруйнована та впродовж багатьох століть занедбана. Він реставрував церкву Трьох Святителів, і церкву Спаса на Берестов та наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої віднайшли мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира.

Золота доба святителя Петра Могили закінчилася з його несподіваною смертю 1647 року, коли йому виповнилось лише пʼятдесят. Канонізований у 1996 році. У своєму заповіті, написаному незадовго до смерті, визначний український першоієрарх ствердив свою вірність православній вірі такими словами: «У святій вірі, в якій народився, виховався та з волі й ласки Божої достоїнство митрополиче, недостойний, на собі маю, у ній же хочу вік свій закінчити, стати перед величчю Господа мого».

Протягом 14 років свого митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами Михайла Грушевського, «залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви».

Святитель Григорій Богослов

Чудеса Христові за Євангелієм від Матфея

За Матфеєвою книгою такі чудеса, які звершив Цар Христос, Який вступив у єднання з людською плоттю. По-перше, позбавив від лютої хвороби — прокази (8:1-4). По-друге, укріпив тіло сотникового раба (8:5-13). По-третє, Своєю рукою вгамував лихоманку у тещі Петрової (8:14-15). По-четверте, втихомирив велике збурення та вітри (8:23-27). По-п’яте, послав бісів у свиней у Гергесинах (8:28-32).

По-шосте, [зробив так, що] розслаблений взяв постіль свою (9:2-7). По-сьоме, Христос зупинив джерело крові кровоточивої, яка доторкнулася до Нього (9:20-22). По-восьме, дочка князя повернулася в світ (9:23-25). По-дев’яте, Він дарував зір сліпим (9:27-29). По-десяте, німий після вигнання біса заговорив (9:32-33).

По-одинадцяте, Христос визволив від уз суху руку в суботу (12:10-13). По-дванадцяте, звільнив від біса очі та слух (12:22). По-тринадцяте, наповнив дванадцять коробів, наситивши п’ятьома хлібами п’ять тисяч людей (14:16-21). По-чотирнадцяте, ввійшов по водах на корабель та велике збурене море скорилося Його стопам (14:24-33). По-п’ятнадцяте, Він вигнав духа з хананеянки, зваживши на сильні благання її матері (15:22-28).

По-шістнадцяте, наповнив сім коробів із семи хлібів, тим часом як кількість насичених було чотири тисячі (15:32-36). По-сімнадцяте, преобразився в Божественний образ і засяяв перед учениками більше за сонце (17:1-8). По-вісімнадцяте, на прохання батька звільнив від хвороби його улюбленого сина, який страждав під час молодого місяця (17:14-18). По-дев’ятнадцяте, на дорозі дарував світло очам єрихонським незрячим, що сиділи при дорозі (20:29-34). По-двадцяте, повернув зір очам та укріпив розслаблені коліна (21:14), вигнав із храму всяку скверну (21:12-13); на шляху ж із Вифанії звершив найбільше чудо — негайно висушив смоківницю, яку знайшов безплідною (21:18-19).

Потім настала глибока темрява, коли на хресті заходило Світло (27:45), розірвалася широка завіса храму (27:51), затряслася земля, розкололося в землі каміння та пробуджені мерці залишили гроби (27:52-53). Нарешті, і Сам, на третій день відкривши гріб (28:1-7), явився невдовзі улюбленим Своїм (28:16-17) у Галилеї.

Старий рік минає

(більш воцерковлена версія)

Старий рік минає,

Новий наступає.

Христос ся рождає!

Іди, старий роче,

Ми тебе не хочем.

Ми хочем нового –

Спаса Рожденного.

Новий буде кращим,

Принесе нам щастя.

Сам Христос приxодить,