Ми звикли, що святі — це мученики, великі проповідники, пустельники чи чудотворці.
Але сьогодні Церква згадує людину, про яку не розповідають захопливих історій.
Праведний Євдоким не загинув за віру. Не написав богословських книг. Не заснував монастир. Не очолив Церкву.
То чому його ім’я вже понад тисячу років звучить у православних храмах?
Бо інколи найбільший подвиг — не зробити щось надзвичайне, а не зрадити Бога у звичайному житті.
Він був чиновником. Керував людьми. Приймав рішення. Розпоряджався владою. І залишився чесною людиною.
У час, коли влада часто стає випробуванням совісті, приклад праведного Євдокима звучить особливо сучасно.
