Сьогодні Церква вшановує священномученика Лаврентія, архідиякона — святого III століття, історія якого ставить дуже сучасне запитання: що насправді є багатством Церкви?
Лаврентій був дияконом Римської Церкви за святителя Сикста ІІ. Йому було доручено піклування про церковне майно і допомогу нужденним. У 258 році, під час переслідувань імператора Валеріана, Сикста ІІ та його дияконів було страчено. За церковним переданням, перед смертю єпископ доручив Лаврентію роздати церковні кошти бідним.
Коли влада зажадала від Лаврентія показати «скарби Церкви», він попросив трохи часу. А потім привів до правителя бідних і нужденних християн. І сказав: «Ось скарби Церкви».
У цих кількох словах — майже ціла проповідь. Церква багата не тоді, коли має багато майна. Її справжнім скарбом є людина. Та, яку світ може не помічати: самотня, бідна, хвора, літня, поранена війною, та, якій сьогодні потрібні чиїсь руки й добре слово.
Саме цю рису святого Лаврентія особливо підкреслює церковна традиція: він служив Богові через служіння людям і залишився вірним Христові до мученицької смерті.
Папа Франциск, згадуючи цей образ Лаврентія, сформулював його дуже точно: найбільше багатство Церкви — у її найслабших членах.
І це запитання святого Лаврентія сьогодні звернене вже до нас: кого ми вважаємо своїм скарбом? Того, хто може бути нам корисним? Чи того, кому сьогодні можемо бути потрібні ми?
