Сьогодні ми відзначаємо День української писемності та мови – свято, що підкреслює важливість нашого слова, історії та культури. Символічно, що саме цього дня ми вшановуємо пам’ять преподобного Нестора Літописця – першого київського історика, автора «Повісті минулих літ», яка стала початком писемної української мови. Його доробок нагадує нам, що мова – це не просто засіб спілкування, а наша ідентичність, те, що зберігає пам’ять народу.
Мова формує спільноту, об’єднану і незалежну від зовнішніх впливів. Якщо мова зникає – часто зникає й народ, який нею розмовляє. На превеликий жаль, чотири століття українська мова стикалася та продовжує стикатися із знеціненням, випробуваннями та лінгвоцидом. Дослідники стверджують, що її намагалися знищити щонайменше 134 рази – і на сьогодні ми стикаємося з черговою спробою.
Ще у 1626–1627 роках московські владці намагалися витіснити українські церковні книги: спершу наказавши вилучити їх із усіх церков України та замінити московськими виданнями, а потім із подання московського патріарха спалити всі примірники Учительного Євангелія Кирила Транквіліона-Ставровецького – українського церковного діяча. У 1876 році Емський указ був підписаний з метою повної заборони українського письменства. Він доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го та мав за мету щодо витіснення української мови з культурної сфери.
Тому зараз, зокрема завдяки нашим захисникам і захисницям, ми маємо можливості, про які раніше можна було лише мріяти – вчити, розвивати та популяризувати українську. Розмовляти нею вільно, писати, творити, ділитися думками, молитися Богові – і робити це так, щоби мова залишалася живою та зрозумілою своїм носіям.
Мова об’єднує – і дуже сумно, що досі звучать думки, ніби говорити про українську «не на часі» або що це «збурює конфлікти». Насправді рідна мова не розділяє, а єднає, зміцнює нашу культуру, історію та свободу. Ба більше, нам є чим пишатися. Цікаво, що українська мова – одна з 30-40 найпоширеніших у світі, а серед слов’янських мов посідає
2-3 місце за кількістю носіїв (після російської). Її цінність для розвитку світової культури визнана навіть у Японії: з 2022 року українську мову почали викладати у Токійському, Кіотському університетах та університеті Кобе Гакуін. Враховуючи те, скільки всього було зроблено, аби про українську мову забули, це надзвичайно позитивні показники!
Мова – наш невидимий духовний щит і засіб самозахисту. Кожне сказане українське слово – важливий крок до збереження нашої самобутності, повернення до коренів і відновлення того, що намагалися знищити. Мова допомагає нам молитися, навчатися, творити та жити у своїй культурній автентичності.
Але насправді, особливо в час війни, не лише сьогодні, а кожен день ми можемо підкреслювати значущість мови, якщо щодня розмовлятимемо нею, будемо вдосконалювати її знання, вчитимемо нові слова та ділитимемося думками українською. Тож розмовляймо українською, дбаймо про неї та передаваймо її наступним поколінням. Адже допоки мова живе в наших діях і в наших словах, саме від нас залежить, наскільки вона залишатиметься сильною та живою і надалі.
Інші записи
