Їхня історія почалася в Константинополі в час, коли імператор Лев III Ісавр розгорнув боротьбу проти шанування святих ікон. За наказом влади образи мали вилучати з храмів і домівок та знищувати. Патріарх Герман, який не погодився з іконоборчою політикою, був усунутий із кафедри.
А над знаменитими Халкськими — Мідними — воротами імператорського палацу знаходився образ Спасителя.
Коли прийшли його знімати, сталося те, що перетворило звичайних мешканців столиці на сповідників віри. Вони стали на захист ікони Христа.
Серед них була Марія патрикія — жінка зі знатної родини. Разом з іншими християнами вона виступила проти знищення святині. За цим послідували переслідування. Імена багатьох загиблих історія не зберегла, але Церква пам’ятає Юліана, Маркіана, Іоана, Якова, Олексія, Димитрія, Фотія, Петра, Леонтія та Марію.
І тут важливо не спростити їхній подвиг. Вони захищали не дерево, метал чи фарбу. Вони захищали одну з основ християнського сповідання: Бог справді став Людиною. Христос увійшов у нашу історію, прийняв людське тіло — тому Його можна зображати.
Через кілька десятиліть VII Вселенський Собор сформулює те, за що ці люди вже заплатили життям: шанування, яке віддається образові, звернене до Того, Хто на ньому зображений.
Для нас, українців, ця історія сьогодні звучить іще ближче. Ми знаємо, що означає бачити понівечені храми. Знаємо, що означає рятувати ікони з-під уламків. Знаємо, що святиня — це не просто предмет старовини.
Це пам’ять про молитви поколінь. Це простір зустрічі людини з Богом. Це частина духовної пам’яті народу. Тому перед старою іконою, можливо, варто іноді не поспішати. Подумати про тих, хто молився перед нею до нас. Про тих, хто зберігав віру. Про тих, хто передав її нам.
