Є святі, життєпис яких читається як розповідь про далеку епоху. А є ті, чиє служіння раптом починає говорити просто до нашого часу.
Святитель Філарет — один із них. Він був архіпастирем, богословом, істориком Церкви, проповідником і дослідником християнської старовини. Але за всіма титулами стояла риса значно важливіша: для нього знання про Бога мало ставати служінням людині.
У 1859 році святитель очолив Чернігівську кафедру. Він опікувався духовною освітою, храмами й монастирями, багато проповідував та залишив значну Богословську й церковно-історичну спадщину. Його праці й сьогодні становлять джерело для дослідників історії Церкви.
А фінал його земного життя особливо промовистий. Коли в Чернігівській губернії спалахнула епідемія холери, архіпастир не захотів залишатися осторонь людського горя. Він вирушив до своєї пастви — туди, де люди хворіли, боялися та потребували підтримки. Під час цієї поїздки святитель захворів і 9 серпня 1866 року відійшов до Господа.
І ось тут біографія XIX століття перестає бути просто історією. Бо що таке пастирство? Не тільки кафедра. Не тільки Богослужіння. Не тільки правильні слова. Пастир іде туди, де болить.
Саме це сьогодні особливо зрозуміло Україні. Коли священник молиться біля пораненого. Коли капелан залишається поруч із воїнами. Коли духовенство служить у прифронтовому місті. Коли храм стає місцем допомоги — тоді давнє слово «пастир» знову набуває свого євангельського змісту.
Святитель Філарет не знав, вирушаючи до людей під час епідемії, якою буде ціна цієї дороги. Але він знав інше: архіпастир не може бути далеко від своєї пастви саме тоді, коли їй найважче.
У церковній традиції святитель прославляється як «пастир добрий», наставник віри й ревний служитель Христової Церкви.
І сьогодні варто попросити його не лише про заступництво. Варто попросити про мужність не проходити повз. Не проходити повз людину, яка залишилася сама. Не звикати до чужого болю. Не перетворювати християнство на красиві слова там, де від нас чекають справи. Бо інколи найсильнішою проповіддю стає не те, що людина сказала про Христа, а те, куди вона заради Христа погодилася піти.
