Сьогодні Православна Церква молитовно вшановує священномученика Епіктета, пресвітера, і преподобномученика Астіона — учителя та його учня, які жили наприкінці III століття.
Епіктет був священником, людиною глибокої молитви, якій Господь дарував благодать зцілення. Але найбільшим чудом його життя були не зцілені тіла, а серця, які він приводив до Христа. Одним із них стало серце молодого Астіона — юнака зі знатної родини, який, почувши благовістя, залишив достаток, прийняв Хрещення, став ченцем і пішов за своїм духовним наставником.
Вони могли залишитися там, де було безпечніше. Натомість вирушили туди, де Христа ще не знали. У Малій Скіфії, на берегах Дунаю, вони жили молитвою, постом і любов’ю до людей. Не сперечалися зі світом. Не силували нікого до віри. Просто були поруч із тими, хто страждав.
Молилися. Зцілювали. Служили. І саме тому люди починали вірити. За переданням, після одного з чудес до Христа навернулися понад тисячу людей.
Коли їх привели на суд, правитель вимагав лише одного — зректися Христа. Вони відповіли коротко: «Ми — християни».
Не було довгих промов. Не було страху. Бо людина, яка зустріла Живого Христа, уже не може Його зректися.
Сьогодні, коли війна щодня випробовує нашу віру, ми також покликані свідчити про Христа. Не лише словами. Передусім — милосердям. Терпінням. Вірністю.
Здатністю не втратити людяність там, де світ навчає ненависті. Святий апостол Павло говорить: «Вірний Бог, Яким ви покликані до спільності Сина Його, Ісуса Христа, Господа нашого» (1 Кор. 1:9). Саме ця вірність робить Церкву живою. Не каміння. Не стіни. А люди, які посеред темряви залишаються світлом.
