Митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф звершив всенічне бдіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі напередодні двадцять третьої неділі після Пʼятдесятниці, апостола і євангеліста Матфея.
Високопреосвященнішому владиці співслужили: настоятель собору протоієрей Іван Телятинський, протоієрей Петро Гава, протоієрей Василій Гнип, протоієрей Роман Василиків, протодиякон Петро Стецюк і протодиякон Михаїл Мельник.
Сьогодні день вшанування пам’яті святих мучеників і сповідників Гурія, Самона і Авіва, відомих серед православних християн як покровителів шлюбу та щасливої родини.
Під час гонінь на християн при імператорах Діоклетіані (284-305) та Максиміані (305-311) у місті Едесі були схоплені два друга, християни Гурій та Самон, проповідники Слова Божого.
На пропозицію принести жертву богам, святі відповіли рішучою відмовою, сповідавши свою віру в Христа. За це вони зазнали страшних мук: їх били, підвішували за руки, прив’язавши до ніг важкий вантаж, кидали в тісну темницю. Мученики все переносили з твердістю та молитвою. Уночі мучеників відвезли за місто та обезголовили. Християни поховали їхні тіла.
Через багато років останній імператор-язичник Лікіній (311-324) почав гоніння на християн. Диякон Едеської церкви на ім’я Авів, якого імператор наказав схопити за ревне поширення істинної віри, сам прийшов до катів, не бажаючи, щоб під час його розшуку постраждали інші християни.
Святий сповідав віру в Христа та був засуджений до спалення. Мученик сам пішов у вогонь та з молитвою віддав дух свій Господу. Коли вогонь згас, мати святого та родичі знайшли тіло його неушкодженим. Мученика поховали поруч зі святими Гурієм і Самоном.
Після смерті святих відбувалися численні чудеса з тими, хто з вірою та любов’ю закликав їх на допомогу. Так, одного разу один воїн-гот, посланий на службу в Едесу, взяв за дружину благочестиву дівчину Євфимію. Перед цим він заприсягся її матері Софії біля гробниці мучеників Гурія, Самона та Авіва, що не зробить дружині ніякого зла, ніколи не образить її, але буде любити й шанувати.
Після закінчення служби в Едесі він взяв Євфимію з собою та повернувся на батьківщину. Виявилося, що він обдурив її: на батьківщині в нього була дружина. Євфимія стала його рабинею.
Багато знущань та принижень довелося зазнати Євфимії. Коли в неї народилася дитина, то ревнива готчанка отруїла її. Євфимія звернулася з молитвою до святих мучеників – свідків клятви ошуканця, і Господь позбавив її страждань та чудодійно переніс до Едеси, де вона зустрілася з матір’ю.
Через деякий час клятвопорушника знову відправили на службу в Едесу. Усе місто дізналося про його злодіяння, викрите Софією, і за наказом правителя гот був страчений.
Сьогодні, 15 листопада, Православна Церква також вшановує пам’ять преподобного Паїсія Величковського – видатного святого XVIII століття, духовного подвижника, перекладача та реформатора чернечого життя. Народжений у Полтаві 1722 року в родині священника, Паїсій ще з ранніх років мріяв присвятити себе Богові.
Преподобний Паїсій Величковський відомий як фактичний творець слов’янськомовної аскетичної літератури, що стала першоджерелом і каноном життя православного чернецтва.
Саме з-під його пера вийшов переклад церковнослов’янською знаменитої «Філокалії» – збірника творів отців Церкви, яку ми з вами знаємо під назвою «Добротолюбіє». А за десятиліття праці цей святий залишив по собі понад 300 різних рукописних перекладів та виправлень, аскетичних та богословських творів.
Ще в дитинстві преподобний Паїсій зацікавився чернецтвом, і навіть міг стати настоятелем Успенського собору в Полтаві, звідки він був родом.
У 13-річному віці він успішно пройшов іспит у митрополита Рафаїла (Заборовського) та отримав грамоту в Полтавську протопопію, але з однією умовою: юний Петро мав закінчити Києво-Могилянську академію. Тож хлопець вступив до Київського братського училища, та вже за кілька років він покинув навчання.
Та роки у Києві не минули для святого Паїсія даремно: саме в Києві, у Братському монастирі він знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу.
Це послужило гарною основою для майбутнього старця: ще кілька років після виключення з Академії Петро Величковський мандрував монастирями України та Валахії, шукаючи обитель та духовного наставника, ведучи життя аскета та вивчаючи мови – що згодом знадобилося йому в його літературній та перекладацькій діяльності.
У 1741 році він був вперше пострижений від ігумена Никифора (Руновського) у ченці під іменем Платон у Свято-Миколаївському Медведівському монастирі, та невдовзі монастир було закрито, тож монахові довелося шукати нову обитель. Києво-Печерська лавра, куди потрапив чернець Платон, була для нього надто гамірливою та голосною, тоді як він шукав тихого й смиренного аскетичного життя.
У 1746 році він вирушив на Афон, де упродовж 17 років вів подвижницьке життя та в 1750 р. він прийняв постриг і мантію від старця Василія з Молдавії та отримав нове ім`я — Паїсій. У 1758 році був рукоположений у сан священика.
1759 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит – центр слов’янського чернецтва на Афоні, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор. Та через безперервне розширення обителі та ряд зовнішніх причин, у тому числі політичних, преподобний разом із понад 60 учнями в 1763 році зрештою покинув Святу Гору та повернувся до Молдови.
З дозволу митрополита Молдовлахійського Гавриїла Каллімаха оселився спершу у монастирі Святого Духа поблизу Драгомирни, потім перейшов з Драгомирни до Секульського монастиря, а з 1779 року – у Нямецькому монастирі, настоятелем якого став (і прийняв сан архімандрита), і де трудився на славу Божу півтора десятиліття. Прийняв схиму — найвищий ступінь чернецтва, який передбачав затворництво й суворі обмеження.
15 листопада 1794 року Паїсій упокоївся в Бозі. 19 листопада 1794 року його було поховано у головному храмі церкві бознесіння Господнього Нямецького монастиря (нині — в Румунії).
Під час служіння на Афоні преподобний Паїсій почав збирати книги, списки, рукописи грекомовної аскетичної літератури, переклад яких став головною справою його життя. Тож у Нямецькому монастирі діяла ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Трудився і сам старець, не помічаючи тяжких хвороб і болю. Він залишив сотні праць, з яких і по сьогодні опрацьована та опублікована лише частина.
Як зростати духовно. Настанови преподобного Авви Дорофея
Повчання шосте. Субота
1. Якщо доведеться тобі робити щось та прикличеш Бога та молитви святих, але все ще сумніваєшся, зроби це діло: воно згідне з волею Божою, бо ти на початку його прикликав Бога. Нічого немає швидшого від розуму, піднеси його до Бога, і Він подасть тобі, що відповідати без збентеження.
2. Без болю сердечного ніхто не отримує дару розпізнавати помисли. Коли бачиш, що випадає нагода висловити своє знання, мовчи.
3. Сердечний труд твій повинен полягати в тому, щоб безнастанно молитися до Бога, щоб не допустив Він тобі заблукати або послідувати за власним бажанням, через це осягнеш ти розважливість.
4. Потрудіться сердечним болем придбати теплоту й молитву, і Бог дасть тобі мати їх завжди; забуття проганяє їх, само ж воно народжується від недбальства.
5. Мати себе ні за що — означає ні з ким не порівнювати себе ти не говорити про свої чесноти: і я це зробив. Бережися ж зарозумілості, щоб не втратити всього.
6. Остерігайся, щоб не говорити з марнославства, але говори зі смиренням та страхом Божим. Мовчати набагато корисніше. Навіть і тоді, коли думаєш, що відповідаєш смиренно, уже є марнославством.
7. Приниження заміняє труд. Той, хто бажає придбати істинне смирення, у жодному випадку не повинен уважати себе чимось. Приниження, яке приймається ззовні, більше від сердечного: бо легше самому себе принижувати, ніж перенести приниження від інших, тому що останнє спричинює набагато більшу біль в серці.
8. Скруха ж серця полягає в тому, щоб зберігати його та не допускати захоплюватися некорисними помислами. Брату скажи: «Пробач мені, брате, я нічого не усвідомлюю в собі доброго, тому і не знайшов, що відповісти, але помолися за мене Господа ради».
9. Якщо вчинок не згідний із свідомістю, то він не є істинним, але наругою демонською. Якщо ж серце твоє день і ніч з болем не буде шукати Господа, ти не можеш мати поступу.
10. Не слід також самому викликатися на виконання низьких діл: бо і одне, й друге веде до марнославства, перешкоджає поступу та більше робить шкоди, ніж користі: але коли звелять щось, не заперечувати, а виконувати з послухом.
11. Не плач походить від сліз, а сльози від плачу. Якщо людина, перебуваючи серед інших, відсікає свою волю та не звертає уваги на чужі гріхи, то здобуває плач. Помисли, збираючись в серці, таким чином народжують в серці печаль (Пор. 2 Кор. 7:10), а печаль ця — сльози.
12. А коли знаходишся в іншому місці, сам від себе не говори нічого, щоб не виглядати вчителем: але коли тебе спитають, скажи зі смиренням, і Бог напоумить тебе, брате.
13. Якщо ж корисно сказати щось брату, а марнославство навіює тобі насолодитися цим, то знай, що ворог хоче перешкодити тобі зробити користь брату. Якщо будеш слухатися марнославства, брат ніколи не отримає через тебе користь: але відкинь марнославство та зневаж його, а коли скажеш брату потрібне, покайся перед Богом, кажучи: «Прости мені, Господи, що я марнославно говорив». Тоді, коли досягає міри, то, можливо, людина наважиться сказати: я осел, і навіть не посміє й подумати цього, знаючи, що це є зарозумілість, в якій полягає падіння душі та воістину цілковита загибель.
14. Ти не знаєш волі Божої, чи дійсно це корисно, але якщо хтось із них спитає тебе, скажи йому зі смиренням: «пробач мені» і «я не знаю». За те, що ти через неміч свою не можеш потерпіти, докори собі й мовчи.
15. Коли брат іншим причиняє скорботу, то скажи авві твоєму, і він або сам скаже тому братові, або тебе напоумить, що тобі сказати йому, і ти будеш спокійним.
16. Коли треба буде сказати заради других авві, і це тебе турбує, скажи заради них, заради себе ж примусь себе не говорити.
17. Бо і на лікарів нарікають хворі, яких ці лікарі лікують, але лікарі нехтують цим, знаючи, що потім вони їм будуть дякувати.
18. Тобі не слід говорити зі шкодою душевною. Господь виправить брата, як йому угодно. Коли діло братнє наводить тобі сумнів, докори собі в марнославстві та полікуй брата.
19. Якщо серце осуджує тебе, що подаєш брату спокусу, то приховай це діло та не давай йому приводу до подібних помислів, а коли не знаєш напевне, але тільки підозріваєш, не турбуйся цим.
20. Якщо брат не зрозуміє, що ти сказав йому гостро, мовчи та не бентеж його, але постарайся покаятися в тому.
21. Якщо той, хто згрішив, вірний та живе з Богом, то хоч би хтось і через ворожнечу сказав на нього авві, він повинен подумати: брат сказав це, бажаючи доставити мені користь.
22. Якщо винен комусь, молодшому від тебе, вклонися йому без марнославства, знаючи, що ти його боржник.
23. Стосовно всякої пристрасті нічого немає кориснішого, ніж призивати ім’я Боже. Заперечувати ж можна не всім, але тільки сильним у Бозі, яким коряться демони. Пристрасті — це демони та викорінюються прикликанням імені Ісуса.
24. Якщо ж і переможений будеш в чомусь, не слабшай, не падай у відчай, але встань знову, і Бог допоможе тобі. Ти повинен принести свої зусилля та старання, а покров, милість та подача сили залежить від Бога.
25. Щоб немічному не впасти у все це, балакучість та в славолюбство, йому слід усіляко уникати багатослівності та припиняти розмову, вибачаючись аввою, ніби той звелів йому щось зробити — і тому він спішить.
26. Коли розмова приносить користь та не служить перешкодою потрібнішій справі, то стій, поки розмовляють. Якщо ж розмова ця некорисна, скажи: «пробач, я немічний».
27. Роздумуючи про всенародний сором, який перед Господом спіткає грішників, будеш мати ти тимчасовий ні за що.
28. Хто бажає смирення, як каже, і не понесе безчестя, той не може досягнути смирення.
29. Хто справді бажає бути учнем Христовим, той ні в чому не має влади над самим собою, щоб на свій розсуд робити щось.
30. Якщо дехто з тих, хто прийшов, будуть розмовляти про слово Боже, спитай авву твого зі смиренням: «Авво, чи бажаєш, щоб я почекав і послухав, чи мені йти?». І що він скаже, те й зроби спокійно. Якщо ж і через потребу хочеш спитати когось, інока або мирянина, то скажи авві, і коли він вважатиме потрібним, сам спитає те, що ти хочеш довідатися: а коли тобі скаже: «спитай ти», тоді спитай.
31. При зустрічі з кимось обмежуйся тільки привітанням і потім скажи: «помолись за мене, я йду по справі», і піди. А коли спитають тебе про щось, і ти знаєш це, то скажи та проходь далі; при незнанні скажи: «не знаю», і проходь далі.
32. Якщо хтось застане тебе сидячим де-небудь та підійде до тебе, прийми від нього благословення та зроби те ж саме, що й перед тим, і скажи йому: помолися за мене, і хоч би ледь не руками затримував тебе, скажи йому: «пробач мені, мені дана заповідь ні з ким не розмовляти без волі авви: але скажи йому, та що він звелить, те й зроблю».
33. Істинний же учень і той, хто бажає бути іноком, береже себе від подібних бесід, бо від них народжуються: недбальство, розслаблення, непокора та люта зухвалість. Це й означає віддалити себе від турботи про всяких людей. Якщо відсічеш побачення за один раз, то будеш спокійним, а в іншому випадку подаси привід до марнослівʼя та спокус.
Інші записи
